2

Національний університет “Острозька академія”

На правах рукопису

Шишкін Іван Геннадійович

УДК 94(438+477)09 “1939-1945”

УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ В ПОЛІТИЦІ ПОЛЬСЬКОГО ЕМІГРАЦІЙНОГО УРЯДУ ТА ПІДПІЛЛЯ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Спеціальність 07.00.02 - Всесвітня історія

Дисертація на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Науковий керівник

Трофимович Володимир Васильови -

Доктор історичних наук, професор

Острог - 2005

ЗМІСТ

ВСТУП....................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДОСЛІДЖЕННЯ........................9

РОЗДІЛ 2. УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ НАПЕРЕДОДНІ ТА НА ПОЧАТКОВОМУ ЕТАПІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ....................................32

2.1 Політика польських урядів щодо українців напередодні війни.................32

2.2 Україна та українці у стратегії і тактиці польського еміграційного уряду та підпілля..............................................................................................................41

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ ТА МЕТОДИ РОЗВЯЗАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ В ПЕРІОД РАДЯНСЬКО-НІМЕЦЬКОЇ ВІЙНИ............................65

3.1 Розробка і реалізація політики в українському питанні..............................65

3.2 Реакція еміграційного уряду і підпілля на загострення польсько-українських стосунків...........................................................................................98

ВИСНОВКИ.........................................................................................................142

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ………................146

ДОДАТКИ...........................................................................................................171

ВСТУП

Шістдесят пять років минуло від початку Другої світової війни - найстрашнішої і найкривавішої з усіх воєн в історії людства. Вона характеризувалася не лише збройним протистоянням між антигітлерівською коаліцією, з одного боку, і Німеччиною, з другого, але й драматичною боротьбою між українцями та поляками за терени Західної України, що протягом століть були каменем спотикання між обома народами.

Проголошення незалежності України послужило новим поштовхом для переосмислення подій і явищ вітчизняної історії. Зокрема стало можливим розпочати дослідження проблеми польсько-українських стосунків у роки Другої світової війни, яка замовчувалася у радянський період. Адже і польський рух опору, і український національно визвольний рух розглядалися радянською історіографією як буржуазно-націоналістичні явища, а патріоти обох народів вважалися „бандитами” та „німецькими прислужниками”.

Досліджуючи польсько-українське політичне і збройне протистояння на теренах Західної України, історики кожного разу намагалися пояснити його причини. Зокрема, аналіз конфлікту під час роботи одинадцяти міжнародних наукових семінарів (1996-2005), що були започатковані угодою між Світовим союзом воїнів Армії Крайової (АК) і Обєднання Українців у Польщі (ОУП), суттєво зблизив позиції дослідників обох країн, допоміг їм безпосередньо познайомитися з точкою зору своїх наукових опонентів, дав можливість частині з них здійснити еволюцію у власних поглядах на обговорювані проблеми, підштовхнув до висновку, що знання історії двосторонніх взаємин потрібно їхнім народам, особливо новим поколінням українців і поляків, котрі будують своє майбутнє.

Слід зазначити, що і сьогодні в польсько-українських стосунках, незважаючи на активний міждержавний діалог, на громадському рівні не припиняються спроби розпалювання міжнаціональної ворожнечі. На книжковому ринку та в періодичних виданнях Польщі нерідко зявляються публікації антиукраїнського характеру з описами жорстоких сцен численних вбивств невинних поляків передусім священиків, жінок та дітей, людей похилого віку. При цьому ані словом не згадується про негативну роль осадництва, пацифікацію, політику польських урядів направлену на тотальне ополячення українців ще у міжвоєнний період, про так звані „відплатні акції”, а іншими словами - терор польських військових формувань проти українського населення у роки війни, наслідком якого стали сотні спалених українських сіл і десятки тисяч закатованих українців. Тому ґрунтовне дослідження польсько-українських стосунків має неабияку наукову актуальність оскільки є надзвичайно небхідним для створення цілісної картини цих взаємин у роки Другої світової війни. Актуальність даної теми зумовлена не тільки потребами історичної науки, але й геополітичною ситуацією навколо України. В умовах налагодження і розвитку добросусідських стосунків між Україною і Польщею є просто необхідним неупереджене вивченя даної теми. Одним з надзвичайно важливих аспектів, що впливав на двосторонні стосунки, була проблема визнання польським урядом та підпіллям права українців на створення власної державності на теренах Західної України.

Дисертація повязана з науково-дослідницькою роботою з „Всесвітньої історії”, яка проводиться кафедрою Національного університету „Острозька академія”, а також відповідає навчальним програмам Національного університету „Острозька академія”. Збір матеріалів в архівах та бібліотеках Республіки Польща здійснювався в контексті програми стажування для молодих науковців започаткованої Міністерством закордонних справ і Міністерством освіти Польщі, що відбувалася на базі Варшавського університету і у якій автор брав участь протягом 2004-2005 навчального року.

Обєктом дослідження є - польський еміграційний уряд і його політичні структури.

Предмет дослідження - політика польського еміграційного уряду і його структур в українському питанні.

Мета даного дослідження - створити цілісну картину діяльності польського еміграційного уряду та підпілля в галузі розробки та реалізації своєї політики стосовно українського питання, як одного з ключових у розвитку польсько-українських стосунків у зазначений період.

Для реалізації вказаної мети дисертант поставив перед собою завдання дослідити:

? стан наукової розробки проблеми та джерельну базу дослідження;

? процес становлення та трансформації поглядів діячів польського уряду та підпілля на українську проблему;

? основні напрямки, за якими здійснювалася діяльність польського руху опору спрямована на розвязання українського питання;

? політичні плани польського уряду та військового і цивільного підпілля стосовно долі українців західноукраїнських земель;

? спроби польсько-українського порозуміння;

Хронологічні рамки дисертації охоплюють 1939-1945 рр. - від початку Другої світової війни до остаточного закріплення західноукраїнських земель у складі СРСР.

Географічні межі дослідження охоплюють території Західної України - так званих „східних кресів” („південно-східних земель”) Польщі, що входили до її складу до 1939 р. Під цими термінами розуміємо територію Волині та Галичини (польська назва „Східна Малопольща”), зокрема Волинського, Поліського, Львівського, Тернопільського і Станіславівського воєводств. Далі в тексті ми вживатимемо ці терміни, оскільки вони були офіційно прийняті у Польщі і використовувалися для позначення західноукраїнських земель в документах уряду і підпілля.

Теоретико-методологічна основа дослідження - наукові принципи історизму, обєктивності, науковості та достовірності висвітлення історичних подій. Для досягнення мети і вирішення поставлених завдань дисертант використав наступні методи дослідження: проблемно-хронологічий, аналізу та синтезу, описовий та історичний.

Наукова новизна дисертації полягає у спробі комплексно дослідити українське питання в політиці польського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої світової війни. У наукових працях присвячених польсько-українським стосункам в зазначений період існує низка аспектів досліджених недостатньо, а також дискусійних моментів, які є причиною різних точок зору української і польської історіографії на проблему двосторонніх стосунків в період війни. Натомість дисертант створив цілісну картину діяльності польського уряду та підпілля, спрямованої на розвязання українського питання. Вперше грунтоно досліджуються різні точки зору на вирішення української проблеми в середовищі польського руху опору, зокрема важливе місце приділяється проектам радикального її розвязання, що певною мірою заповнює прогалину в історіографії. Відповідно питання становлення і розвитку поглядів польської сторони на українську проблему, причин та наслідків невдалої з огляду на спроби порозуміння політики, аналіз проектів щодо розязання українського питання, напрямків форм та методів пропаганди здійснюваної з метою його вирішення висвітлюються глибше і повніше, ніж це було зроблено раніше. Зокрема, у дисертації одержали подальший розвиток такі проблеми як політика польського еміграційного уряду в українському питанні, позиція польського військового підпілля (Армія Крайова (АК)) та цивільного представництва уряду в краї (Делегатура уряду) стосовно нього, спроби польсько-українського порозуміння. Залучення до наукового обігу нових архівних матеріалів дало можливість суттєво доповнити існуючі погляди, а також узагальнити науковий доробок вітчизняної та польської історіографії щодо даної проблеми.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні положення дисертаційного дослідження, нагромаджений у ньому фактичний і теоретичний матеріал можуть бути використані під час написання загальних праць з новітньої історії України і Польщі, для наукових розробок питань повязаних з вивченням проблеми польсько-українських стосунків 1939-1945 рр. Матеріали дисертації стануть суттєвим доповненням при підготовці лекційних курсів та навчально-методичних посібників і рекомендацій у системі освіти.

Особистий внесок здобувача визначається тим, що комплексний аналіз українського питання в політиці польського уряду та підпілля на рівні наукового дослідження розглядається вперше. Дисертантом досліджено значну кількість невідомих архівних матеріалів, які вперше вводяться у науковий обіг. Здобувач проаналізував, систематизував нагромаджений матеріал і дав власну оцінку ролі, місцю та значенню а також планам, формам і методам розвязання українського питання в політиці польського уряду та підпілля в період 1939-1945 рр.

Дисертація апробована на VI Міжнародній науковій історико-краєзнавчій конференції „Національно-визвольний рух на західно-українських землях у 20-50-х роках ХХ століття”, присвяченій 60-річчю Української Повстанської Армії (Дрогобич, 2002 р.), чотирьох звітних наукових конференціях, у Національному університеті „Острозька академія” (Острог, 2001 р., 2002 р., 2003 р., 2005 р.), Міжнародній конференції „Україна-Польща: важкі питання” (Острог, 2002 р.), науково-практичній конференції „Український національний рух: історія і сучасність” (Шепетівка, 2002 р.), Міжнародній науковій конференції „Українсько-польський конфлікт на Волині: генезис, характер, перебіг і наслідки.” (Луцьк, 2003 р.), науково-практичній конференції „Українсько-польський конфлікт на Волині в роки Другої світової війни” (Острог, 2003 р.), науковому магістерському семінарі Варшавського університету (Варшава 2004 р.), Міжнародній науковій військово-історичній конференції „Західний регіон України у Другій світовій війні 1939-1945 рр.” (Луцьк, 2005 р.).

Основні положення дисертаційного дослідження викладені у шести статтях, опублікованих у фахових виданнях, затверджених ВАК України. [217, 292-304; 218, 250-259; 219, 315-324; 220, 310-322; 221, 134-138; 222, 263-268]

Структура дисертації побудована за проблемно-хронологічним методом і складається зі вступу, троьох розділів, висновків, додатків списку використаних джерел та літератури.

РОЗДІЛ 1

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДОСЛІДЖЕННЯ.

Проблемі польсько-українських стосунків і українському питаннюПримітки:

Українське питання - комплекс політичних, соціально-економічних, культурно-освітніх та релігійних проблем, повязаних з існуванням чисельної української меншини у Польській державі, та її національно-визвольними прагненнями. Див.: Швагуляк М. Українське питання в міжнародних політичних кризах передодня Другої світової війни // Вісник Львівського Університету. Серія історична. - Львів: ЛНУ ім. Ів. Франка, 2000. - С. 296-321.; Комар В. Українське питання в політиці Польщі (1935-1939) // Авто реф. На здобуття наук. Ступеня канд. іст. наук. - Чернівці, 1998. - С. 3. в політиці польського еміграційного уряду та польського підпілля, як одному з найактуальніших питань, присвячено цілу низку праць як вітчизняної, так і польської історіографії. Слід зазначити, що дана проблематика не досліджувалася радянською та польською історіографією, тому що така постановка питання була під забороною офіційної цензури, а тому праць, які б мали на меті дослідження української проблеми написаних до отримання незалежності Україною немає. У працях радянських та польських істориків (60-80-х рр.), присвячених міжнародним відносинам періоду Другої світової війни, головна увага зосереджена на польському питанні [196; 197; 242; 243; 282]. Навіть у роботах на тему польсько-українських взаємин (УРСР - ПНР) і ролі та місця України в системі міжнародних відносин періоду війни та перших повоєнних років українське питання залишалося поза увагою дослідників. У представлених працях українське питання як один з аспектів дослідження відсутнє взагалі. Див. Наприклад: Евсеев И. Сотрудничество Украинской ССР и Польской Народной Республики (1944-1960). К., 1967; Калениченко П. Співробітництво Радянської України і Народної Польщі. К., 1969; Коваль В. В роки фашистської навали: Україна у міжнародних відносинах у період Великої Вітчизняної війни. К., 1963.; Коваль В. Міжнародний імперіалізм і Україна: 1941-1945. К., 1966.

Разом з тим, дана проблематика є надзвичайно актуальною, про що свідчить низка досліджень здійснених, вже в пострадянські часи польськими і українськими істориками. Підкреслимо, що все ж залишається ряд не досліджених взагалі, або ж дискусійних моментів. Це зумовлено тим, що представники польської та української історичної науки часто стоять на кардинально протилежних позиціях у своїх поглядах на окремі аспекти проблеми. Причиною таких різних поглядів на думку Л. Зашкільняка є прагнення обох сторін стояти перш за все на базі власної національно-державної рації, забуваючи при цьому, що головним завданням історика є неупереджене ставлення до висвітлюваних ним подій і дотримання принципу історизму. Докладніше див.: Зашкільняк Л. Українське питання в політиці польського уряду та підпілля в 1939-1945 роках // Волинь і Холмщина 1938-1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади / Голова редакційної колегії Ярослав Ісаєвич. - Львів: Інститут українознавства ім.. І . Крипякевича НАН України, 2003. - С. 163.

Після отримання Україною незалежності постало питання розвитку та збереження добросусідських стосунків з нашими найближчими сусідами, одним з яких є Республіка Польща. Спроби українських і польських науковців, спільно дослідити причини, обставини та наслідки польсько-українського протистояння в роки Другої світової війни спричинили певне зближення позицій обох сторін, хоч і залишили велику кількість розбіжностей. В рамках дослідження польсько-українських стосунків у період 1939-1945 рр. було започатковано міжнародний семінар провідних істориків України та Польщі. Всього в циклі наукового семінару відбулося одинадцять таких конференцій, які фактично започаткували спільну тривалу і клопітку роботу науковців над широкою проблематикою польсько-українських стосунків. Матеріали семінару опубліковані в девяти томах наукових конференцій під назвою „Україна - Польща: важкі питання.” [213; 261; 262; 263; 264 ;265; 266; 267]

Наслідком проведення наукового семінару стало прийняття узгоджень та розбіжностей між польськими та українськими істориками, які відображено в підсумковому томі, що вийшов під назвою „Україна-Польща: важка відповідь”. [268] Стосовно українського питання в політиці польського уряду та польського підпілля було узгоджено і прийнято відповідні тези. Зокрема, у них зазначено, що польський уряд стояв на позиціях неподільності польських територій, а українське питання вважав внутрішньою проблемою Польші. Підкреслюється також, що обидві сторони стояли на різних позиціях, які могло зблизити взаємне порозуміння. Спроби такого порозуміння справді мали місце, протягом 1942-1944 рр., проте не привели до позитивного вирішення проблеми. Причинами які на це вплинули називаються: різниця у позиціях обох сторін (польська сторона недооцінювала українських прагнень до незалежності, позиція ж української сторони не співпадала з „польською рацією стану”), відсутність готовності до компромісу, а також політика великих держав (США, Англії та СРСР), яка спричинила до того, що як поляки, так і українці були усунені від впливу на рішення про майбутню державну приналежність цих територій і комплексне вирішення українського питання. [268, 30] На нашу думку прийняті тези потребують певного допрацювання і уточнення, що в свою чергу вимагає подальшої роботи над дослідженням українського питання. Зокрема, у них не знайшли свого відображення наступні аспекти: яку роль у процесі налагодження польсько-українських стосунків відіграли окремі політичні сили у складі польського руху опору, як вони вплинули на прийняття тих чи інших рішень польським еміграційним урядом, чи різнилася позиція „лондонців” і представників Делегатури уряду та Армії Крайової стосовно політики в українському питанні, як на прийняття рішень вплинула діяльність окремих інституцій у складі польського руху опору, наприклад Східної комісії, Східного бюро, Бюро інформації та пропаганди, Комітету східних земель тощо.

Слід зазначити, що українська історіографія даної проблеми представлена меншою кількістю праць ніж польська. Вагомий внесок у дослідження даної проблеми зробив київський історик І. Іллюшин. Зокрема він є автором кількох монографій [182; 185] та низки статей [183; 186; 231] присвячених українсько-польським стосункам в роки Другої світової війни. У ґрунтовній праці „ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни (в світлі польських документів)” [182] він аналізує причини українсько-польського конфлікту на західноукраїнських землях в роки війни. Монографія базується на широкій джерельній базі, зокрема в її основу в основному покладено документальні джерела з архівів Польської Республіки. В центрі уваги автора - протистояння бойовиків Організації Українських Націоналістів (ОУН) і воїнів Української Повстанської Армії (УПА) з військовими формуваннями Армії Крайової (АК). У книзі здійснено порівняльний аналіз інформації у джерелах та наукових дослідженнях українського і польського походження. На нашу думку особливої уваги заслуговують розділи присвячені політиці польського уряду та підпілля в українському питанні [182, 13-51, 136-179], у яких автор висвітлює діяльність окремих інституцій у складі польського руху опору (Делегатури уряду, Армії Крайової, Бюро інформації і пропаганди, Східної комісії, Східного бюро), направлену на розвязання українського питання, показує причини та наслідки цієї політики, різницю в позиціях тих чи інших польських діячів, в залежності від їхньої політичної приналежності, стосовно українського питання і їх вплив на діяльність підрозділів які вони очолювали [182, 136-140, 143-145].

Ще одна книга І. Іллюшина „Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни” [185] хоча і не присвячена безпосередньо українській проблемі в політиці польського уряду та підпілля, проте є важливою для розуміння діяльності перш за все польського військового підпілля в особі АК, а також його цивільної гілки, зокрема, Волинської Делегатури уряду. Автор торкається проблеми загострення українсько-польських стосунків на Волині. Простежуючи ті події, що відбувалися в регіоні І. Іллюшин робить висновок про те, що діяльність польського підпілля на теренах Західної України, в залежності від існуючих реалій, могла носити антинімецький або ж антирадянський характер, але завжди залишалась антиукраїнською [185, 257]. На основі кропіткого аналізу джерел він доводить, що вихід з підпілля АК та створення 27 Волинської Дивізії, передбачало не лише боротьбу проти німців і демонстрацію „стану польської присутності”, але й переслідувало іншу мету - випередження українців у справі організації влади під час залишення території Волині німецькими військами [185, 257].

Проблемі діяльності польського підпілля на територіях Західної України також присвячена стаття І. Ільюшина „Польське підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни” Статтю І. Ільюшина Польське підпілля на території Західної України в роки Другої світової війни опубліковану у „Незалежному культурологічному часописі” було передруковано з збірника матеріалів „Україна-польща: важкі питання”. Див.: Ільюшин І. Польське підпілля на території Західної України у роки Другої світової війни // Україна-Польща: важкі питання. Матеріали ІІ міжнародного семінару істориків „Українсько-польські відносини в 1918-1947 роках”, Варшава, 22-24 травня 1997 р. / Світовий союз воїнів Армії Крайової; Обєднання українців у Польщі.- Варшава: Тирса, 1998. T.1-2. - С. 154-172. [183, 152-170]. Слушною є його думка про те, що між двома гілками польського підпілля (військовою і цивільною) впродовж війни існували певні, іноді принципові розбіжності у вирішенні багатьох проблем, зокрема і українського питання. [183, 165] Автор також звертає свою увагу на історію виникнення, становлення та розвитку польського руху опору, його організаційну структуру, діяльність польських боївок, партизанських загонів та баз самооборони. Особливо важливим є висвітлення цієї діяльності у період загострення польсько-українських стосунків [183, 159-163; 184, 160-166].

Слід також відзначити статтю І. Ільюшина „Польсько-українські стосунки в період ІІ світової війни та перші повоєнні роки в українській історіографії після 1989 року”. У ній він проаналізував доробок вітчизняних вчених у вивчення проблеми польсько-українських взаємин в період 1939-1946 рр. Слушною є думка автора про те, що польські історики не публікують архівних документів, які можуть бути використані українськими науковцями як аргументи у науковій дискусії. Зокрема, у статті звертається увага на те, що польськими дослідниками опубліковано більшість звітів, які зберігаються у фондах бібліотеки Варшавського університету (БУВ) і містять інформацію про діяльність 27 Волинської дивізії піхоти Армії Крайової, окрім документів в яких є інформація про екстермінацію українського населення, в тому числі жінок та дітей, польськими відділами [231, 183]. Додамо, що це стосується не лише документів, які зберігаються в БУВ. Під час пошукової роботи у Архіві Актів Нових (ААН), в ході опрацювання фондів Делегатури уряду та Армії Крайової добре відомих польським дослідникам нами було знайдено низку планів та пропозицій розроблених польським підпіллям і спрямованих на радикальне розвязання українського питання. Жоден з цих документів опубліковано не було. Виключення становить лише публікація джерел здійснена М. Сівіцьким. Див.: Siwicki M.-Dzieje konfliktow polsko-ukrainskich. Warszawa: Tyrsa, 1992. T.I. 317 s.; Siwicki M.-Dzieje konfliktow polsko-ukrainskich.-Warszawa: Tyrsa, 1992. T.II. 334 s.; Siwicki M. Dzieje konfliktow polsko-ukrainskich. Warszawa: Tyrsa, 1992. T.III. 440 s.

Українській проблемі у політиці польського уряду та підпілля присвячені дослідження львівського історика Л. Зашкільняка. Він є автором низки статей у яких висвітлює окремі аспекти в діяльності польського руху опору стосовно українського питання [180; 181; 283; 284]. Позитивним моментом є те, що автор характеризує історіографію даної проблеми, а також публікації джерел [180, 406-407; 181, 161-163]. Аналізуючи українську проблему в політиці польського уряду Л. Зашкільняк висвітлює також ставлення до неї окремих політичних партій і їхній вплив на позицію „лондонців” щодо її вирішення. Розглядаючи позиції польських і українських істориків, автор підкреслює, що причиною досить серйозних розбіжностей у поглядах на причини, перебіг та наслідки польсько-українського протистояння є тиск на науковців з боку громадської думки обох країн [180, 406]. На його думку цей тиск „змушує польських істориків розглядати вказані події винятково з позицій „польської рації стану” [180, 406]. Українські історики, за переконанням автора, теж здебільшого керуються власною „рацією стану” і нехтують загальнополітичною ситуацією в регіоні під час війни. Л.Зашкільняк виокремив також основні прорахунки польського уряду у політиці щодо українців. Остання будувалася на базі тих принципів, які було закладено ще у міжвоєнний період. Слушною, на наш погляд, є також його заувага про те, що польська сторона розглядала українську проблему як проблему територіальну, а не національну [180, 420]. Заслуговує також на увагу ще одне дослідження Л. Зашкільняка, що безпосередньо не стосується українського питання в політиці польського уряду та підпілля, проте все ж піднімає окремі його аспекти. Мається на увазі стаття розміщена на сторінках журналу „Східний Огляд” під назвою „Український національний рух і справа Польщі в роки Другої світової війни” [283, 63-94]

Слід також відзначити праці київського історика А. Русначенка, які хоч і не стосуються безпосередньо предмету нашого дослідження, проте розглядають окремі його аспекти. Зокрема це монографія А. Русначенка „Розумом і серцем”, в якій він досліджує український національно-визвольний рух в період 40-80-х років ХХ століття, висвітлюється вплив радянського та німецького чинника на загострення польсько-українських стосунків. Тут характеризується „Звернення до українського народу” польської Крайової політичної репрезентації та наслідки до яких призвела поява даного документу [204, 59].

В одному з розділів книги А. Русначенка „Народ збурений” [201] висвітлюється польсько-українське протистояння на Волині і в Галичині в 1943-1944 роках [201, 139-166]. Автор характеризує також спроби польсько-українського порозуміння, проте досліджує переговори між польським та українським підпіллям лише з 1945 року, хоча спроби порозуміння мали місце протягом усього періоду війни [201, 192-196].

Проблемі польсько-українського протистояння на Західній Україні присвячена стаття „Польсько-українське протистояння в роки Другої світової війни” [202, 89-112; 203, 94-104]. У ній А. Русначенко хоча і не торкається безпосередньо українського питання в політиці польського уряду, проте розглядає його окремі аспекти, що вплинули на загострення стосунків. Автор зазначає, що в період конфлікту АК підтримувала радянських партизанів, не дивлячись на те, що керівництво польського підпілля заборонило співпрацю з ними.

Важливою для розуміння досліджуваної теми є також праця О. Корчака-Городиського „Україніка в польсько-радянських дипломатичних переговорах” [132, 58-71]. У ній аналізуються документи переговорів між представниками СРСР та польського уряду в роки війни, проте їхній аналіз обмежується періодом 1939-1942 років, хоча такі розмови мали місце аж до 1944 року.

Доповнює доробок української історіографії праця тернопільських дослідників О. Гайдая, Б. Хаварівського та В. Ханаса „Хто пожав Бурю”, [176] де автори аналізують діяльність польського підпілля на Тернопільщині. Цікава інформація міститься у розділі, присвяченому планам повстання розробленим польським підпіллям, та операції „Буря”, які показують позицію АК стосовно теренів Західної України [176, 49-67]. Тут опубліковано плани, звіти, додатки до операційних наказів та рапорти польського підпілля [176, 109-154], що суттєво піднімає її науковий рівень.

У книзі „Предтеча”, що була логічним продовженням вищезгадуваної праці, хоча хронологічно обмежується 1939-1941 роками, дані автори на основі залучення матеріалів із колишніх спецсховищ (фонди СБУ та Державного обласного архіву Тернопільської області) намагаються відтворити цілісну картину діяльності польського підпілля в краї. Тут основна увага приділяється репресіям радянської влади проти польського підпілля, а також організації та розбудові підпільної структури АК на Тернопільщині і планам поляків щодо боротьби за ці території [175].

Заслуговує на увагу доробок українського історика з діаспори В. Вериги, який у монографії „Дорогами Другої світової війни” аналізує розвиток та діяльність українського національно-визвольного руху [174]. Інтерес становлять вміщені тут як додаток документи польського підпілля серед яких звернення Крайової Політичної Репрезентації „До українського народу”, листівки, видані польським підпіллям в період загострення польсько-українських стосунків, що дають змогу частково зрозуміти реакцію польської сторони на міжнаціональний конфлікт [174, 273-303].

У монографії І. Козловського „Встановлення українсько-польського кордону 1941-1945 рр.” [189] подано комплексний аналіз головних етапів та особливостей процесу встановлення радянсько-польського кордону. Показано місце українського питання в політиці СРСР та досліджуються основні етапи переговорів про кордони між польським еміграційним урядом та Радянським Союзом. Дана праця безпосередньо не стосується досліджуваної нами проблеми, проте дає можливість зрозуміти позицію польського еміграційного уряду щодо східних кордонів Польщі.

Польська історіографія представлена більшою кількістю праць присвячених дисертаційній темі. Однією з перших була стаття Р. Тожецького „Польсько-українські контакти на тлі української проблеми в політиці польського еміграційного уряду та підпілля 1939-1944” в якій висвітлюються переговори між обома сторонами, аналізуються їхні позиції щодо статусу „східних кресів” показано вплив представників різних політичних партій на позицію польського уряду та їхнє ставлення до українського питання [276].

У монографії „Поляки та українці”, [277] Р. Тожецький аналізує ситуацію, що склалась на західноукраїнських теренах напередодні і на початку Другої світової війни висвітлює основні напрямки щодо ставлення до проблеми української державності польської політичної думки як в еміграції, так і на теренах Західної України. Автор звертає увагу також і на спроби польсько-українського порозуміння. Водночас, тут відсутній аналіз планів польського підпілля щодо українського мирного населення, недостатня увага приділена проектам Східного бюро, Східної комісії, не висвітлено плани польського підпілля стосовно підготовки до військового повстання на теренах Західної України з метою приєднання цих територій до Польщі.

Серед досліджень присвячених українській проблемі, помітне місце займають праці польського історика Ч. Партача. Зокрема, у статті „Українська проблема в політиці польського уряду в еміграції і польського підпілля в 1939-1945 рр.” він характеризує основні напрямки в діяльності польського уряду на еміграції, які стосувалися української проблеми. Зауважимо, що дослідження написане на широкій джерельній базі, з використанням фондів як польських, так і лондонських архівів, проте не позбавлене певних недоліків. Автор не торкається планів польського підпілля щодо українського питання, хоча в темі статті такий аспект зазначений. У роботі відсутній аналіз проектів, розроблених представниками Східного бюро (СБ), Східної комісії (СК) та Бюро інформації і пропаганди (БІП) при Делегатурі уряду, присвячених даній проблемі. Дана праця фактично завершується 1943 роком, а саме виходом у світ „Відозви до українського народу Крайової політичної репрезентації” від 30-го липня 1943 р.

Контакти між українською і польською стороною продовжувалися і надалі, мали місце і спроби порозуміння на рівні краю, проте даний аспект в дослідженні не висвітлений. Ч. Партач залишив поза увагою діяльність таких польських інституцій як Рада з питань національностей, Рада національної єдності, Комітет східних земель, що відіграли важливу роль у розвитку польсько-українських стосунків на кінцевому етапі Другої світової війни. В колах представників даних інституцій у складі польського підпілля було розроблено низку проектів, що стосувалися можливих шляхів вирішення української проблеми. Не розкрито також і питання про вплив польсько-українського військового протистояння 1943-1944 рр. на погляди представників польського руху опору стосовно українського питання та можливих шляхів його вирішення.

Монографія Ч. Партача „Українське питання в політиці польського уряду в еміграції та його експозитур в краї” [255] базується на широкій джерельній базі. Тут використні не тільки польські архіви, але й документи архівів у Великобританії. В праці розглядаються деякі аспекти у політиці польського уряду та підпілля щодо української проблеми, аналізується участь українців у польських збройних силах, створених в Англії та СРСР. Крім того автор приділяє увагу польсько-українському протистоянню на Волині і ролі двох сторін у загостренні стосунків. Водночас він безпідставно вважає, що українська історіографія „фальшиво представляє український націоналістичний рух, як рух національний” [253, 6]. На думку Ч. Партача у міжвоєнний період українці, які лояльно ставилися до польського уряду були забезпечені усіма громадянськими правами, а вязниці були створені спеціально для „незалежників” (niepodleglosciowcow) і „німецьких диверсантів - терористів з ОУН” [253, 6].

Автор стверджує також, що розвиток української освіти та культури на Холмщині в період 1942-1943 років - це не що інше, як прагнення українських націоналістів українізувати польське населення в регіоні [253, 95]. Він звинувачує українців у співпраці з німцями, метою якої, на його думку, була етнічна чистка по відношенню до поляків у регіоні [253, 96].

Слід також згадати спільну працю Ч. Партача і К. Лади [254] у якій досліджується політика польського уряду та підпілля стосовно українського питання в період війни. Дослідники також здійснили спробу проаналізувати розвиток українського націоналістичного руху. Автори праці поклали усю провину в загостренні польсько-українського конфлікту на ідеологію українського інтегрального націоналізму та діяльність ОУН, зовсім не акцентуючи уваги на прорахунках польського підпілля та уряду, а також впливі на ворожнечу між українцями та поляками політики останнього ще у міжвоєнний період. Вони стверджують нібито протягом віків незаперечні факти свідчили про приналежність теренів Волині та „Східної Малопольщі” (Галичини - І.Ш.) до польської держави [254, 335-336], тим самим фактично повторюючи антиукраїнські висловлювання окремих польських політиків воєнного періоду. Ч. Партач і К. Лада нехтуючи аргументами силкуються переконати читача в тому, що український націоналізм - це одна з найвищих форм фашизму [254, 335].

Польська історіографія проблеми представлена також працями В. Філяра. У його монографії „Буря на Волині” [234] охарактеризовано ситуацію, що склалась на Волині в 1939-1944 роках, проаналізовано діяльність 27 Волинської Дивізії, яка була повязана з планами польського підпілля щодо західноукраїнських земель. У книзі „Волинь (1939-1944). Екстермінація чи польсько-українська боротьба” цей же автор дослідив події на Волині в період загострення польсько-українських стосунків, а також формування, розвиток та діяльність конспіративної мережі польського підпілля. Цікавим є розділ про спроби польсько-українського порозуміння у якому він висвітлив основні моменти двосторонніх переговорів, що мали місце в роки війни. [235, 331-346].

Серед праць загального характеру, які безпосередньо не стосуються даної теми, але суттєво доповнюють її розуміння, варто виділити матеріали, вміщені у збірнику під редакцією Б. Грота. Вони, присвячені польсько-українському протистоянню на Волині, а також діяльності ОУН, дивізії СС „Галичина”, аналізу документів, що стосуються польсько-українських взаємовідносин в „Архіві Адама Бєня” тощо [239; 271].

Серед низки загальних робіт певне місце посідає монографія К. Пжибиша „Польська політична думка (1939-1945)” [270]. У ній автор дослідив розвиток та діяльність польських політичних партій в період Другої світової війни, ставлення різних політичних угруповань до проблеми меншин, а також їхні погляди на територію та кордони повоєнної польської держави [270].

Польські історики здійснили низку досліджень структури, формування, розвитку та діяльності Делегатури уряду та окремих її підрозділів. Серед авторів праці яких стосуються даної проблеми варто згадати праці В. Грабовського [238, 240], Г. Гурського [237], Г. Мазура [246]. Діяльність польського уряду розглядалася у працях В. Бонусяка [224], М. Пестковської [257], Е. Дурачиньського [229; 230], В. Побуг-Маліновського [259; 260].

Окремі аспекти польсько-українських стосунків висвітлено у працях західних дослідників Т. Снайдера, Д. Тоттла, Ф. Тера [272, 278, 275].

Т. Снайдер у своїй монографії досить грунтовно показав становище українців у міжвоєнній Польщі. На його думку, головним джерелом поширення антагонізму між поляками і українцями стала не тогочасна політична ситуація, а український інтегральний націоналізм, який, мовляв, відокремив українців від поляків і спровокував останніх до радикальних дій. Водночас, автор чомусь не врахував, що не ідеологія спровокувала протистояння, а навпаки, тодішня ситуація не могла не провокувати націоналістичних настроїв, що поширювалися серед українського населення. Водночас Т. Снайдер докладно і виважено відтворює перебіг трагічних подій на Волині 1943-1944 рр, називаючи їх „українсько-польською громадянською війною”. Д. Тоттл, описуючи „етнічні чистки ОУН-УПА” періоду війни, усю провину покладає на українців, які нібито здійснювали геноцид стосовно поляків та євреїв. Ф. Тер зосередив свою увагу на розгляді польсько-українського конфлікту в 1939-1947 рр. Він вважає, що головною причиною загострення двосторонніх стосунків була політика СРСР та Німеччини на теренах Західної України , спрямована на розпалювання міжнаціональної ворожнечі.

У мотивації і підходах різних політичних сил у складі польського уряду до розвязання українського питання частково допомогли розібратися спогади державних, політичних і військових діячів. Цей вид джерел проливає світло на атмосферу в „лондонському таборі”, дає змогу відтворити картину подій, що відбувалися в ньому, зрозуміти позиції лідерів польського руху опору. При написанні роботи було використано спогади В. Андерса, [125] С. Кота, [127; 128] Е. Рачинського, [129] Є. Клімковського, [122] С. Кіркора [126]. Віддаючи належне важливості і значимості цього виду історичних джерел, при їх використанні автор врахував характерний для них вплив субєктивного і особистісного чинників.

Проблема ставлення польського еміграційного уряду та польського підпілля до українського питання знайшла своє відображення в публікаціях документальних джерел. Це, зокрема стосується трьохтомного видання під редакцією М. Сівіцкого, яке побудоване за проблемно-хронологічним принципом. [165; 166; 167].

Упорядник даного збірника демонструє своє упереджене ставлення до політики польської влади стосовно українців. Про це свідчать передмови, написані автором до кожного тому, в яких він усю вину в конфлікті між поляками та українцями покладає на польську сторону. Видання містить у собі важливі документи, в яких відображено ставлення окремих представників польського уряду та підпілля до української проблеми. Проте, автором вибрано лише ті документи, які показують діяльність польського уряду та підпілля в негативному світлі.

Велика за обсягом двохтомна книга Владислава і Еви Сємашків „Народовбивство польського населення Волині здійснене українськими націоналістами у 1939-1945 рр.” [164] присвячена польсько-українському конфлікту на теренах Волині. Під Волинню автори розуміють Волинське воєводство міжвоєнного періоду, не поширюючи своє зацікавлення, на території, що належали до СРСР або входили до Поліського воєводства.

У передмові Р. Шавловського йдеться не про „народовбивство скоєне українськими націоналістами”, як це зазначено у назві книги, а про „українські злочини” нібито скоєні „широкими масами тамтешніх українців”. [164, 13]. Слушною є думка Я. Ісаєвича про те, що для авторів ці поняття практично рівнозначні, бо як випливає з багатьох місць книги „націонацістом” для них є кожен прибічник незалежності української держави на всіх тих землях де українці становлять більшість населення. [187, 175].

Р. Шавловський стверджує, що „українське народовбивство” на відміну від німецького і радянського має низку фатальних відмінностей (обтяжуючих обставин). По-перше, він прирівнює „українські злочини” стосовно поляків до геноциду євреїв німцями і звинувачуює українців у злочинах не лише проти поляків, але й проти євреїв. По-друге, говорить, що зі сторони українців „не було жодних закликів залишити терени”, навпаки „вони називали втечу поляків зрадою і переконували їх залишитися для того щоб потім їх усіх вирізати.” [164, 12]. По-третє, з одного боку він заявляє, що це було „українське народовбивство, а не здійснене лише УПА, бандерівцями чи українськими націоналістами, а саме українцями загалом”, з іншого - доводить, що ніхто не стверджує ніби в „народовбивстві” приймала участь переважна більшість українців. Більше того, „існує досить велика кількість прикладів допомоги полякам зі сторони українців” [164, 13].

На його думку, злочини німців і СРСР були злочинами окупантів, а „українське народовбивство” здійснювали громадяни Польської держави української національності, при цьому Р. Шавловський замовчує той факт, що українське населення не вважало поляків співвітчизниками, а розглядало польську владу як окупаційну. Він також стверджує, що німці і навіть росіяни вибачилися за скоєні злочини, а у їхній літературі як в німецькій, так і, останніх десять років, у російській відкрито говориться про геноцид стосовно поляків. Українці ж на його думку поводять себе зовсім інакше: „вони демонструють мовчання, велике крутійство або відверто грубу брехню”. [164, 14]

У передмові українцям безпідставно закидається, що вони „всюди, в повному розумінні цього слова, разом з німцями або самостійно приймали участь у геноциді стосовно близько двохсот тисяч євреїв” [164, 14] Критикуючи українську історіографію, Р Шавловський стверджує, що вона ставить на одні шальки терезів „народовбивство на Волині і в Галичині”, а на інші операцію „Вісла”, що на його думку є недопустимим, бо остання „була продиктована найвищою державною необхідністю для того щоб позбавити УПА соціальної та матеріальної підтримки зі сторони українського населення”. [164, 15] Він виступає також з критикою спільних польсько-українських зустрічей „Україна-Польща: важкі питання”. Нехтуючи аргументами як польських, так і українських істориків - учасників семінару, він стверджує, що останні говорять про „спільну польсько-українську різанину”, а це на його думку не відповідає істині, бо з таким самим успіхом „можна називати голокост німецько-єврейською війною”. [164, 15] В цілому передмові до книги притаманні суперечності в аргументації та підкреслена агресивність формулювань. Тут категорично підкреслюється, що знущання з невинних людей на Волині у 1943-1944 рр. - це діі „в дусі Хмельниччини та гайдамацького повстання” [164, 12]. Цій тезі суперечить інше твердження, що його читаємо в передмові: „у світлі сотень свідчень, використаних у праці Сємашків, між польським і українським населенням Волині були добрі, часто просто дружні стосунки...Ці добрі стосунки цілковито зруйнувала лише широкомасштабна акція передусім галицьких агітаторів ОУН - УПА, що пропагували крайній, відверто народовбивчий український шовінізм” Докладніше про це див. рецензію Я. Ісаєвича на книгу В. і Е. Сємашків: Ісаєвич Я. Про книгу В. і Е. Сємашків. // Волинь і Холмщина 1938-1947 рр.: польсько-українське протистояння та його відлуння. Дослідження, документи, спогади / Голова редакційної колегії Ярослав Ісаєвич.- Львів: Інститут українознавства ім.. І . Крипякевича НАН України, 2003. - С. 377-378. [164, 17,1033, 1098]. Не будемо наводити дальших прикладів, проте зауважимо: засадничим моментом є те, що присвячуючи дослідження українсько-польським стосункам і збираючи матеріали про нищення польських сіл та вбивства поляків, автори оминули увагою справу так само масових убивств українців польською поліцією, боївками польського підпілля та польським цивільним населенням.

Описуючи польські „відплатні акції” вони значно занижують кількість жертв серед українців, ігноруючи той факт, що під час цих акцій відбувалася різанина невинних людей. Хоча у спогадах українців знаходимо численні описи знущань польських боївок над цивільним населенням, відтинання носів та вух і навіть розпинання людей, вкидання дітей до криниць. Я. Царук зафіксував такі свідчення у спогадах українців з Володимир-Волинського району. Див.: Царук Я. Трагедія волинських сіл 1943-1944 рр. Українські та польські жертви збройного протистояння. Володимир-Волинський район. - Львів: Інститут українознавства ім. І. Крипякевича НАН України, 2003. - 189 с. Див. також: Спогади українців про польсько-український конфлікт на Волині // Незалежний культурологічний часопис / Волинь 1943. Боротьба за землю. - Львів, 2003. № 28. С. 145-195.; Літопис Української Повстанської Армії. Волинь і Полісся. Торонто: Літопис УПА, 1977. Т. 2. С. 122, 173; Літопис Української Повстанської Армії. Волинь і Полісся.-Торонто: Літопис УПА, 1984. Т. 5. С. 181.; Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. Тернопіль: Книжково-Журнальне Видавництво „Тернопіль”, 1997. С. 83-93; Жулинський М. Поминаймо в скорботі, але не в гніві. Українсько-польський конфлікт на Волині 1943-1944 рр. Луцьк: Видавництво „Волинська обласна друкарня”, 2003. С. 32-33.

В цілому, найхарактерніша риса опублікованих в книжці В. і Е. Сємашків спогадів - обминання українських страждань. [187, 389]. Автори розмістили документи без будь-якого критичного аналізу, а там де описуються події на Волині вони просто переказують архівні звіти та рапорти. Допущено перекручення в перекладі окремих джерел з української на польську мову. Зокрема, як останній „документ” вказаного збірника наводяться фрагменти пісень УПА. Видається сумнівним, що ці пісні будь-коли співалися, проте, щоб підкреслити ненависть українців до поляків, упорядники переклали одну з строф пісні „заженемо всіх ляхів до Варшави” як „вижнемо” („wyrzniemy”) тобто „виріжемо” („викосимо”). Не зрозумівши слова „заженемо”, вони подали такий коментар: „Дослівний переклад означав би - „вижнемо” (від слова „жати”), тобто зітнемо як збіжжя або траву, всіх ляхів аж до варшави”. [164, 1293-1294]. Загалом, із багатьох місць книги випливає, що для авторів кожен поляк, якого було вбито на Волині у 1939-1945 рр. - це жертва українських націоналістів. Попри перераховані недоліки, все ж викликає повагу обсяг виконаної авторами праці, проте вона аж ніяк не є остаточною. Необхідні подальші дослідження і дальше збирання матеріалів про всі жертви терору, його перевірка та співставлення інформації з різних джерел.

Значний інтерес становить трьохтомне видання під редакцією Д. Балішевського та А. Кунерта „Правдива історія поляків”. Зокрема, в першому томі містяться фрагменти звернень президента Речіпосполитої В. Рачкевича до польського народу, окремі статті з підпільної польської преси, а також окремі документи польського підпілля з 1939-1942 років [155].

Другий том складається з документів періоду 1943-1944 років. Тут відображено також польсько-українське протистояння на Волині, інструкції Ради Міністрів польського уряду, декрети та звернення до населення, здійснені Делегатурою уряду в зазначений період [156]. В матеріалах третього тому, крім перерахованих вище джерел, зустрічаються також і документи, що свідчать про негативну реакцію польського уряду на включення територій Західної України до складу СРСР [157].

Цінним джерелом є збірник під редакцією Л. Кулінської. У першому томі якого вміщено документи Комітету східних земель, що стосуються протистояння на теренах Волині та Галичини ...........