Загальне мовознавство
1. Поняття загального мовознавства
Курс "Історія лінгвістичних вчень" є складовою частиною курсу загального мовознавства, яким завершується цикл лінгвістичних дисциплін у системі вищого філологічного утворення Росії. Загальне мовознавство сформувалося як особлива дисципліна в першій чверті XІ сторіччя, а навчальні плани університетів і педагогічних інститутів нашої країни воно було уведено в 1963 р.
Загальне мовознавство - це своєрідна філософія мови. Воно займається не вирішеними дотепер проблемами, повязаними з мовою, і відповідає на безліч досить складних питань, які цікавили людство з найдавніших часів. Що таке мова? Як виникла мова? Як він улаштований? Як розвивається? З яких елементів складається? Як ці елементи взаємодіють? Чи можна мислити без мови? Чому люди розмовляють різними мовами ? Що дозволяє всім мовам, таким різним, однаково успішно описувати мир? Чи можливо вдосконалювання мови? Як мови діють? Що допомагає людині без видимих зусиль із величезного набору слів і виражень вибирати саме ті, які відповідають даній ситуації? Як неважко помітити, ці питання ставилися й у курсі "Введення в мовознавство". Однак студенти філологічних факультетів повертаються до них уже на новому рівні; після освоєння історико-лінгвістичних дисциплін, вивчення систематичного курсу сучасної російської мови, діалектології, стилістики, лінгвістичного аналізу тексту й ін. Загальне мовознавство не просто теоретично узагальнює весь зміст лінгвістичних курсів, але й знайомить студентів з безліччю фактів, над якими замислювалися видатні розуми різних епох і різних країн; розповідає про теорії й гіпотези, що пояснюють сутність мови й тих процесів, які з мовою звязані.
Загальне мовознавство - особлива наука. Взагалі щоб визнати яку-небудь область знання наукою, необхідна наявність свого обєкта й предмета дослідження, а також своїх спеціальних методів і прийомів одержання знань.
Обєктом вивчення загального мовознавства, як правило, називають мову. Але, з огляду на новітні досягнення вітчизняного й закордонного мовознавства, точніше було б говорити, що обєктом вивчення загального мовознавства є мовна діяльність, або мова в дії.
Мовна діяльність здійснюється в різних сферах життя людей (психічної, фізіологічної, соціальної, культурної й т.п.). От чому мовну діяльність вивчають не тільки мовознавці, але й представники інших наук: психологи, фізіологи, антропологи, логопеди, філософи, літературознавці, культурологи; фахівці в області анатомії, кібернетики, семіотики, інформатики й т.д. Але лише для мовознавства "мова в дії" є єдиним обєктом дослідження, у той час як для кожної з перерахованих вище наук мовна діяльність, або "мова в дії", -і лише один з їхніх обєктів, що цікавлять, до того ж, не головний. Наприклад, обєктом вивчення психології є процеси відбиття людиною й тваринами дійсності. Мовна ж діяльність - лише один із процесів, що побічно відбиває сприйняття людиною реальної дійсності; мова "свого роду дзеркало, що коштує між нами й миром; воно відбиває не всі властивості миру, а тільки ті, які чомусь здавалися особливо важливими нашим предкам" (Енциклопедія для дітей, 1998, с. 334).
У світі існує безліч мов. За даними Організації Обєднаних Націй з питань утворення, науки й культури (ЮНЕСКО), їх налічується 2796. Вчені-лінгвісти більше обережні у своїх підрахунках. Вони називають різні "круглі" цифри -і від 2500 до 5000 (див. Лінгвістичний енциклопедичний словник, 1990, с. 609) або від 4500 до 6000 (див Ажеж К. Людина мовець, 2003, с. 43), тому що границі між різними мовами часто розмиті: іноді неможливо навіть установити, де починається нова мова, а де має місце діалектна форма того самого мови. До того ж, учені зіштовхуються з вимиранням одних мов і з відкриттям інших, раніше невідомих.
Люди на різних континентах умовляють самі різні слова за допомогою надзвичайно різноманітних звуків (мовна апарат дозволяє людині вимовляти до декількох тисяч звуків!) від ніжних сонорних до гострих що клацають, від вузьких високих до низьких гортанних. Слова в мові будуються, у середньому, за допомогою 30-50 фонем (у російському вчені нараховують від 40 до 47 фонем, в англійському 50), але в гавайській мові, наприклад, тільки 16 фонем, ще недавно існував на території Туреччини, з 82 фонеми. Різної може бути й довжина слів (від односкладових, як у китайському, до слів-пропозицій, які важко розташувати на одному книжковому рядку, як у чукотському). Ще більшими відмінностями можуть характеризуватися мови миру з морфологічної точки зору й із синтаксичної. Не збігається число частин мови; по-різному проявляються категорії особи, роду, числа; по-різному будуються пропозиції. Безліч мов не знає відмінювання (таджицький, абхазький, китайський, гавайський й ін.) у той час як у російській мові, наприклад, шість відмінків, а в угорському 22, Своєрідні інтонаційний малюнок кожної мови, наголос, система оцінок навколишнього світу й т.д. Але, незважаючи на це, всі мови мають щось загальне, щось істотне й у своєму застосуванні, і у своєму пристрої, і у своєї історії. Саме цим загальним, цим істотним займаються вчені, що присвятили себе загальному мовознавству.
Отже, предметом дослідження загального мовознавства є загальне й істотне в різних мовах, тобто мова взагалі.
Якої ж властивості всіх мов миру можна вважати загальними й істотними? До них звичайно відносять наступні:
1) всі мови миру служать людям як універсальний засіб спілкування;
2) всі мови беруть участь у формуванні й вираженні думки, тобто є практичною дійсністю нашої свідомості;
3) всі мови представляють собою багатоярусну систему одиниць (фонем, слів, пропозицій, словосполучень);
4) всі мови можуть функціонувати не тільки в усної, але й у писемній формі;
5) всі мови розвиваються за певними законами й у відповідних умовах можуть одержати літературне нормування й стильове членування.
Мовознавство пройшло довгих, повний протиріч шлях розвитку, що й описується в курсі "Історія лінгвістичних навчань". Історія кожної наукової дисципліни знає два способи вивчення свого обєкта. "Один спосіб, дуже рішучий і сміливий, спрямований на те, щоб звести всю строкатість і різноманіття фактів миру, природного або суспільного, до одного закону, одній формулі, одному поняттю. Так, давньогрецький філософ Фалес із Милета вважав першоосновою всього сущого воду, для Геракліта єдиною першоосновою всіх речей був вогонь, для Дарвіна причина еволюційного розвитку живої природи полягала в природному доборі" (див. Енциклопедичний словник юного філолога, 1984, с. 5). Цей спосіб дослідження можна було б умовно з дедуктивним. Учений створює теорію, прагнучи до того, щоб вона була несуперечливої, а потім шукає підтвердження своєї правоти у фактах. Так виникло навчання швейцарського лінгвіста Фердинанда ДЕ про мову й мову, що зробила переворот у європейській лінгвістиці початку XX в. Таким же способом створювалася глоссематика, одне із самих оригінальних навчань про мову, автором якого був талановитий датський вчений-структураліст Луи Ельмслев.
Інший спосіб наукового дослідження складається в ретельному збиранні всіх фактів, скрупульозному їхньому описі й систематизації. Так нерідко вивчають фауну ботаніки, підводний мир -і океанологи, тваринний мир біологи й т.д. Іноді відомості, добуті таким шляхом, виявлялися цінніше найкрасивіших і витончених теорій. В.И. Даль, все життя копітко збирало слова, залишив після себе прекрасний памятник "Тлумачний словник живої великоросійської мови". Автора численних теоретичних заміток і статей И.И. Срезневського зараз більше знають як укладача "Матеріалів для Словника давньоруської мови".
Якщо в цілому оглянути поглядом шлях, пройдений мовознавством, можна переконатися, що обидва способи вивчення язикових фактів активізувалися, заміняли один одного залежно від потреб суспільства, що розвивається, від логіки розвитку самої науки про мову.
В "античну (древню греко-римську) епоху філософи вирішували проблеми походження мови, взаємодії мови й мислення, сутності слова. У середні століття, в епоху Відродження й у Новий час ішла титанічна робота зі збору й опису язикових фактів, поки загальнотеоретичні проблеми знову не стали ведучими в мовознавстві початку XІ в., щоб змінитися приватними дослідженнями окремих явищ у працях младограмматиков. Мовознавство XX-XXІ сторіч прагне не стільки до того, щоб зібрати з багатьох мов миру й розглянути їх під певним кутом зору, скільки до того, щоб виробити теорію, застосовну для пояснення багатьох мов разом і кожного окремо .
Якщо використати терміни інваріант (від фр. туапат букв, що незмінюється) і варіант, то загальне мовознавство це наука про інваріант, здійснюваному й видозмінному в конкретних мовах народів і націй.
Загальне мовознавство це загальна теорія мови, іншими словами філософія мови.
Загальне мовознавство покликане вирішити цілий ряд проблем, відповісти на складні питання. До найважливішого з них ставляться:
1) проблема обєкта лінгвістики, його границь, отчленення його від суміжних обєктів. Це пошук відповіді на питання: "Що таке мова?", "Як він повязаний з мисленням?";
2) проблема структурного членування мови й внутрішніх звязків язикової структури;
3) проблема функціонування мови, його зовнішніх звязків;
4) проблема історичного розвитку мови, повязана з рішенням ряду питань: "Як і коли виникла мова?", "Які етапи у своєму розвитку він проходить?", "Чому вмирають або "хиріють" мови?", "Як із себе мови малих племен і народностей в епоху НТР, засилля машин, стандартизації?";
5) проблема знаковості мови, що припускає відповіді на питання: "Що таке мовний знак?"; "Матеріальний він або ідеальний?"; "Чому він дорівнює? Фонемі? Слову? Пропозиції?"; " чиМоже визначення язикового знака бути універсальним, застосовним для всіх мов?";
6) проблема язикових универсалий (тобто загальних для всіх або для багатьох мов структурних властивостей) і проблема типологічних класифікацій мов миру;
7) методи дослідження мов і звязок загального мовознавства з іншими науками.
Загальне мовознавство вивчає мова в дії як органічне ціле, у всіх його взаємозвязках з людиною, суспільством, культурою, виявляючи основні закономірності походження мови, його розвитку й функціонування. Тому неминучий обіг загального мовознавства до інших областей знань. Воно тісно повязане з філософією, і особливо з теорією пізнання: вирішуючи проблему сутності мови, необхідно встановити його відношення до обєктивного миру й до мислення, тобто так чи інакше торкнутися основного питання філософії: "Що первинно, матерія або свідомість?"
Загальне мовознавство опирається на дані різних областей знань: наук, що досліджують людини, анатомії, фізіології, антропології, психології; наук, що вивчають стан і розвиток людського суспільства, -і соціології, етнографії, історії; на дані семіотики (науки про знакові системи), фізики, кібернетики (науки про керування надскладними системами), інформатики (науки про засоби зберігання, переробки й видачі інформації).
Ціль курсу "Загальне мовознавство" завершити лінгвістичне утворення словесника, поглибити його загальфілософську підготовку, дати "зі зрозуміти, що кожна мовознавча дисципліна являє собою органічну частину єдиної в принципі науки про природну людську мову, що у своєму походженні, розвитку й функціонуванні підкоряється загальним законам..." (Хроленко А.Т. Загальне мовознавство... 1989, с. 4). Курс знайомить студентів з історією лінгвістичних навчань, дає подання про найважливіші лінгвістичні напрямки й школи; дозволяє майбутньому філологові опанувати методами й прийомами лінгвістичного аналізу, розширити свій лінгвістичний кругозір; готовить до рішення практичних завдань, повязаних з мовою.
2. Історія лінгвістичних навчань як складова частина курсу "Загальне мовознавство"
Загальне мовознавство включає три розділи: 1) історія лінгвістичних навчань, 2)теорія мовознавства, 3) методи лінгвістичного аналізу.
Традиційно історія лінгвістичних навчань читається в цьому циклі першої, що представляється цілком закономірним: сучасна проблематика теорії мовознавства навряд чи може бути зрозуміла без знайомства з історією її розвитку. Якщо теорія мовознавства містить загальну характеристику сучасних поглядів на сутність мови, його структуру, на його роль у житті суспільства, то предметом вивчення курсу історії лінгвістичних навчань є сам процес пізнання мови, починаючи з найдавніших часів до наших днів. Він знайомить із обставинами, у яких зароджувалися знання про мову; характеризує провідні лінгвістичні напрямки й школи, що виникали в різні періоди світової й вітчизняної історії; описує досягнення видатних лінгвістів; аналізує методи й прийоми лінгвістичного аналізу, що застосовувалися на різних стадіях розвитку мовознавства.
Як складова частина курсу "Загальне мовознавство", історія лінгвістичних навчань має свої специфічні завдання. Всім своїм змістом вона повинна
1) продемонструвати тісний взаємозвязок між теоріями, що створилися в різні епохи, і методами лінгвістичного аналізу, з одного боку, і філософськими поглядами їхніх авторів -і з іншої;
2) забезпечити розуміння законів розвитку наукової лінгвістичної думки;
3) показати суперечливість взаємин між науковими концепціями, що народжуються, і явищами соціального, культурного, політичного й виробничого життя людського суспільства на різних етапах його розвитку;
4) оцінити внесок наукових шкіл і конкретних учених різних країн у загальне мовознавство;
5) відповістити на запитання про причини розвитку науки про мову. Що ж рухало мовознавство по шляху поступального розвитку?
По-перше, як і будь-яка наука, вона підкорялася потребам суспільства, що розвивається. В епоху великих географічних відкриттів і колоніальних завоювань робота лінгвістів здобувала колосальне політичне й культурне значення. Треба було вивчати мови завойованих народів й у той же час навчати їхній мові метрополії. Це не могло не стимулювати лінгвістичні дослідження. Масштабне завдання ліквідація безграмотності в післяжовтневій Росії спонукали кращих мовознавців країни узятися за створення абеток і граматик для численних безписемних народів Сибіру й Крайньої Півночі. Крім того, мовознавство постійно випробовувало вплив з боку інших успішно розвиваються наук. Воно пережив до потужний вплив логіки в XVІІІ-XІ вв., захоплення дарвінізмом у середині XІ -і початку XX в. Розквіт соціології відбився у формуванні соціологічного напрямку в мовознавстві; математизація суспільних наук послужила поштовхом до виникнення провідного напрямку першої половини XX сторіччя -і структуралізму.
Історія мовознавства драматична: вона знала запеклі суперечки між ідеалістами й матеріалістами, між логицистами й "натуралістами", між структуралістами й компаративістами. Які глибокі наслідки можуть викликати неправильні суспільні оцінки цих протилежних позицій, ми можемо простежити на історії вітчизняного мовознавства: у роки культу особистості припинялися всякі спроби структурального вивчення мов, під забороною була кібернетика, і в СРСР структуральна школа виникла на три десятиліття пізніше Празької й Копенгагенской лінгвістичних шкіл. І хоча ідея машинного перекладу належить російському інженерові П.П. Троянському, перший експеримент по машинному перекладі пройшов у США в Джорджтаунском університеті, де машина в 1954 р. перевела кілька фраз із російської мови на англійську. Забороною на структуралізм і кібернетику багато в чому порозумівається відставання наших систем керування у виробництві від світових стандартів. Потреби виробництва в сучасній Росії змушують держава вкладати гроші в прикладну лінгвістику. Інтерес російського суспільства до довідкових видань і словників викликав в 1980-2000-і рр. активний розвиток лексикографії, а демократизація політичного життя, що супроводжується "розкутістю" мови засобів масової інформації, сприяла розквіту "жаргонологии".
По-друге, мовознавство розвивається з необхідності створити внутрішню логіку науки, перебороти протиріччя, удосконалити методику лінгвістичного аналізу, нагромадити знання про мови. Практично кожна нова лінгвістична школа XІ-XX вв. виникала на противагу вже устояної теорії в силу нездатності останньої адекватно витлумачувати факти відомих мов або описувати колишніми методами тільки що відкриті мови. Так, знаменитий німецький учений Вільгельм ФОН Гумбольдт, що вивчив безліч мов (від індоєвропейських до китайсько-тибетських, індійських і малайско-полинезийских), завдав нищівного удару по логічній теорії, що до нього займала пануюче положення в європейській лінгвістичній науці. Він довів неспроможність однобічного підходу при описі різних мов, розробив універсальну типологічну класифікацію мов миру й створив філософію мови, що виділила загальне мовознавство в самостійну науку.
3. Періодизація історії лінгвістичних навчань
Історія лінгвістичних навчань може бути розглянута з урахуванням періодизації, що відбиває найбільш важливі віхи на шляху вдосконалювання знань про мову. Мовознавство у своєму розвитку пройшло пять етапів і переживає зараз черговий етап, шостий:
І. Початковий етап (VІ в. до н.е. -і XVІІІ в.). У цей час були сформульовані найважливіші проблеми мовознавства, закладені основи лінгвістичної термінології, накопичений величезний фактичний матеріал по вивченню самих різних мов миру.
П. Виникнення порівняльно-історичного мовознавства й філософії мови (кінець XVІІІ -і початок XІ в.). На цьому етапі мовознавство визначило свій обєкт і свій предмет дослідження, виробило спеціальний метод аналізу язикового матеріалу й виділилося в самостійну науку.
ІІІ. Розквіт порівняльно-історичного мовознавства, відбитий у діяльності натуралістичного, логіко-граматичного й психологічного напрямків у лінгвістиці XІ в.
ІV. Неограмматизм і соціологія мови (кінець XІ -і початок XX в.), відзначений критикою порівняльно-історичного методу. Даний етап можна вважати кризовим, що подготовили ґрунт для формування структурального методу у світовому мовознавстві.
V. Структуралізм (1920-1960-і рр.). У цей період всі структуральні школи на різних континентах досягають значних успіхів при вивченні мови в його синхронному стані як системного явища.
VІ. Сучасне мовознавство (1970-і рр. -і наші дні). Більшість лінгвістичних шкіл кінця XX -і початку XXІ в., критикуючи структуралізм за формальний підхід до мови, за ігнорування людського фактора, за звуження предмета мовознавства, будує свої теорії, ґрунтуючись на принципі антропоцентризму, і розширює границі лінгвістичних досліджень за рахунок інтеграції з іншими науками (психологією, соціологією, філософією, етнографією, культурологией, інформатикою й ін.).
Як й в інших областях знань, при переході від одного етапу до іншого в мовознавстві діяв діалектичний закон заперечення. Так забезпечувалася наступність у нагромадженні й удосконалюванні знань; наступна фаза завжди була повязана з попередньої, але одночасно була прямо протилежна їй. Мовознавство розвивалося по спіралі: поверталося до старих завдань на новому рівні, виходячи з потреб суспільства. Учені починали з опису мови і його логіко-філософського осмислення, потім намагалися відкрити таємницю походження мов і встановлювали їхні родинні звязки. З XX в. знову повернулися до загальнотеоретичних проблем, які хвилювали вчених в античні часи: вони також шукали інваріантне (саме загальне) у мовах миру. (Для датських структуралістів формалізація доказу був не менш важливий, чим знання про реальну мову.) Але те, що було загальним для лінгвістів античності, ніяк не дорівнює загальному в роботах структуралістів. І справа тут не тільки в розвитку обєкта дослідження -і самої мови, але й у розвитку науки про мову. На сучасному етапі лінгвістів хвилюють ті ж питання, над якими замислювався Вільгельм ФОН Гумбольдт, але лингвокультурология, когнітивна лінгвістика, психолінгвістика й інші лінгвістичні дисципліни кінця XX -і початку XXІ в. збагачені досягненнями структуральних, психологічних, логічних й інших шкіл минулого.
Список використаної літератури
1. Ажеж К. Людина мовець: Внесок лінгвістики в гуманітарні науки / Перла. с фр. Б.П. Наумова. М. УРСС, 2003. С. 16-66.
2. Алефиренко И.Ф. Теорія мови. Введення в загальне мовознавство: Учеб. посібник для студентів філол. спец. Волгоград: Зміна, 1998. С. 3-11.
3. Будагов Р.А. Чому вчить нас історія науки про мову // Філологічні науки. 1986. № 3. С. 13-25.
4. Лінгвістичний енциклопедичний словник / Гл. ред. В.Н. Ярцева. М.: Сов. енциклопедія, 1990. С. 618-621; 2-і изд., доп. М.: Більша Російська енциклопедія, 2002. С. 618-621.
5. Хроленко А.Т. Загальне мовознавство. Керівництво до самостійної роботи над курсом: Учеб. посібник для студентов-заочников фак. рос. яз. і літ, пед. ин-тов. М.: Освіта, 98. С. 3-6; 2-і изд., перераб. і доп. М.: Освіта, 1989. С. 3-5.
6. Енциклопедичний словник юного філолога (мовознавство) / Сост. М.В. Панів. М.: Педагогіка, 1984. С. 5-11.
7. Енциклопедія для дітей. Т. 10. Мовознавство. Російська мова / Гл. ред. М.Д. Аксьонова. М.: Аванта+, 1998. С. 658-660.
|
