1. Основи журналістикознавчих досліджень
Соціальна значущість і суспільна роль журналістики як соціального інституту, що постійно перебуває в атмосфері суспільного контролю та впливу, потребує високоосвічених фахівців.
Спілкування як середовище, що опосередковує різні впливи, саме по собі є сферою впливу й перетворюється в комунікаційну діяльність, де окремі люди виконують владну роль, повязану з інформуванням у системі суспільної діяльності, тобто забезпечують функціонування інформаційного простору держави. Відтак поряд із постійною творчою практикою студенти мають виконувати наукові дослідження. Підготовка фахівця сфери професіонального масового спілкування неможлива без засвоєння основ журналістикознавства.
Журналістикознавство - наука, яка вивчає журналістику, тобто історію, теорію, практику ЗМІ, дає історико-теоретичну оцінку, визначає місце й значення наукової спадщини українських учених. Потужне силове поле журналістики як явища незмінно сучасного й потрібного для повноцінного життя суспільства стимулює розвиток науки про журналістику.
Конспект лекцій покликаний дати загальне уявлення про систему українського журналістикознавства, процеси його формування та шляхи розвитку, сприяти оптимальній організації наукової діяльності студентів, познайомити з методологією й технологією наукової діяльності, основними прийомами викладу наукових досліджень.
Пропонований конспект лекцій має додаток у вигляді практичного завдання.
2. Українська школа журналістикознавства та теорії масової комунікації
1 Журналістикознавство - наука, яка займається вивченням історії, теорії і практики ЗМІ, тобто є онтологією журналістики як суспільного явища. Ця наука має свою історію, філософію й методологію.
Журналістикознавство поділяється на історичне (історія журналістики), теоретичне (теорія журналістики) та експериментальне (емпіричне) журналістикознавство (дослідження, моніторинг).
Історичне - розглядає процеси зародження й формування науки про журналістику, наукові праці з історії ЗМІ, визначає періоди розвитку журналістикознавства.
Теоретичне - досліджує теорію журналістики, наукові праці з теорії журналістики, формує термінологію журналістики.
Експериментальне - проводить емпіричні дослідження, моніторинг ЗМІ.
2 Школа журналістикознавства та теорії масової комунікації була затверджена і занесена до переліку наукових шкіл у 2000 році. Її завдання - розроблення єдиної поняттєво-термінологічної системи та стандартів на її функціонування; планування наукових досліджень, видання наукових праць, а також розроблення історії української науки про журналістику (її зародження й формування, дослідження наукових праць з історії, теорії, практики ЗМІ, наукового доробку вчених журналістикознавців, визначення періодів розвитку журналістикознавства).
3 Основні напрями сучасних наукових досліджень.
У сучасному журналістикознавстві можна виділити декілька напрямів, які обєднують такі групи досліджень:
розвідки історичного характеру, дослідження типології та специфіки ЗМК, а також вивчення форм і жанрів журналістської діяльності;
дослідження публіцистичної спадщини;
аналіз соціальної комунікативної ролі ЗМІ й дослідження впливу на аудиторію;
різні аспекти вивчення мови ЗМІ;
дослідження проблематики ЗМІ, професійної етики, внутрішніх проблем журналістської діяльності.
Слід зазначити, що маловивченими залишаються такі аспекти сучасної журналістики, як свобода слова, взаємодія ЗМІ з владою й суспільством, процеси комерціалізації преси, телебачення й радіомовлення, проблеми становлення й формування сучасного фахівця ЗМІ, етичні принципи, правова й соціальна відповідальність, а також безпеки професійної діяльності журналіста. До гостро дискусійних питань в українській науці про журналістику належать проблеми жанрології.
Як відомо, жанр у журналістиці - це історично сформований стійкий тип медіатвору з відповідною структурою, способом засвоєння фактичного матеріалу та функціями. Журналістському жанру властиві суспільно-політичний зміст, різний рівень узагальнення фактичного матеріалу та різна конкретна роль у системі ЗМІ. Система жанрів радянської журналістики була сформована за єдиним критерієм (спосіб освоєння жанром життєвого матеріалу) у три групи: інформаційні, аналітичні, художньо-публіцистичні. Сучасні дослідники таку систему вважають недосконалою, і загалом поділ журналістських творів на жанри і жанрові групи, на їх думку, є досить умовним. Останнім часом спостерігається розмивання кордонів жанрової організації журналістських текстів.
Проблемам жанрології присвячені праці таких вчених, як Д. Прилюк, В. Рубан, Г. Вартанов, Д. Григораш, І. Валько, В. Здоровега та ін.
3. Основні етапи розвитку української науки про журналістику. Журналістикознавчі засади Івана Франка
1 Українська наука про журналістику пройшла складний, важкий і дещо суперечливий шлях розвитку. Застосувавши хронологічно-тематичний та проблемно-регіональний принципи, можна виокремити шість періодів її розвитку.
Перший період (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) -зародження українського журналістикознавства.
На цей час припадає журналістикознавча діяльність Івана Франка, розвиток його ідей М. Грушевським та С. Єфремовим щодо принципу міжпартійності преси та демократизму. Перша спроба періодизації історії преси Західної України запропонована О.Маковеєм, дослідження М.Возняка та М. Щурата процесу формування української преси.
Другий період (20-ті роки ХХ ст.).
Цей період характеризується інтенсивністю розвитку історико-журналістської науки та майже повною відсутністю досліджень з теорії журналістики в Україні. Фактично журналістикознавчі праці І. Брика, В. Ігнатієнка, І. Кревецького, які характеризуються науковим підходом до визначення самого предмета вивчення, історико-хронологічною систематизацією явищ ЗМІ, залученням багатого фактологічного матеріалу, засвідчили появу нової сфери знань - науки про журналістику.
Третій період (30-ті роки ХХ ст.).
Складний період, позначений комуністично-партійним та марксистсько-ленінським догматизмом. Дав окремі публікації, передусім харківських науковців, які так чи інакше сприяли еволюції українського журналістикознавства.
Четвертий період (40-ві роки ХХ ст.) - так званий емігрантський.
Характерною ознакою його було дослідження з історії української преси й теорії журналістики в контексті національно-визвольної боротьби.
Пятий період (50-60-ті роки ХХ ст.) вважається становленням «української школи» теорії журналістики. У цей час закладалися основи та принципи українського журналістикознавства, які стали визначальними в науковому розвитку. Дослідження велися з питань теорії та історії журналістики, зокрема теорії публіцистики такими вченими, як Ю. Лазебник, В. Здоровега, Д. Прилюк та ін.
Шостий період (70-80-ті роки ХХ ст.). Відбувається процес поглиблення наукових досліджень з історії, теорії та практики журналістики, вивчаються проблеми радіо і тележурналістики та особливості функціонування ЗМІ.
2 Зачинателями української науки про журналістику є Іван Франко та Осип Маковей. Їх ідеї розвинули М. Возняк, В. Щурат, І. Кревецький, В. Ігнатієнко, М. Грушевський.
Українську періодику досліджували М. Бернштейн, О. Дей, П. Федченко, В. Дмитрук, М. Шестопал, І. Дорошенко, В. Рубан, Л. Суярко, Й. Цьох, М. Нечиталюк, О. Мукомела, І. Крупський.
Проблемам теорії масової комунікації й практики журналістської діяльності присвячені наукові доробки Ю. Лазебника, В. Здоровеги, Д. Прилюка, В. Рубана, І. Прокопенка, Д. Григораша, Й. Цьоха, В. Полковенка, Є. Бондаря, І. Демянчука, А. Москаленка, В. Качкана, В. Шкляра, Б. Чернякова, В. Демченка, І. Михайлина, О. Олександрова, В. Лизанчука, В. Іванова, В. Різуна та багатьох інших.
Серед основних праць із різних проблем слід назвати дослідження історико-журналістського процесу такими вченими, як І. Франко «Симптоми розкладу в галицькій суспільності» (1878), «Українська альманахова література» (1887), «З останніх десятиліть ХІХ ст.» (1901), «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910), О. Маковей «Пятдесятилітній ювілей руської публіцистики» (1898), Б. Грінченко «Тяжким шляхом: Про українську пресу» (1906), В. Щурат «Львівський тижневик з 1749 р.» (1907), «Початки української публіцистики (В соті роковини «Украинского вестника»)» (1916), М. Возняк «З зарання української преси в Галичині» (1912), «З-за редакційних куліс віденського Вісника та Зорі Галицької» (1912).
Теоретичним питанням журналістики присвячені праці: І. Франко «Альманах чи газета» (1891), «Поза межами можливого» (1900), «Журнал і публіка» (1900), «Принципи і безпринципність» (1903), «Дещо про нашу пресу» (1905), «Новини нашої літератури» (1907), «Передмова (до збірки «В наймах у сусідів»)» (1914), М. Грушевський «До наших читачів в Галичині» (1906), «Наша газета» (1907), «До наших читачів в Росії» (1907), «До наших читачів» (1907, 1908), «На українські теми. Видавнича криза» (1909), цикл статей «Відгуки з життя та письменства» С. Єфремова, написаних протягом 1906-1907 років.
Зародження української періодики в основі таких досліджень: І. Брик «Початки української преси в Галичині і львівська Ставропигія» (1921), М. Ясинський «До питання про початок української преси» (1923), В. Ігнатенко «Історія української преси та її вивчення» (1923), «Українська преса (1816-1923 рр.): Історико-бібліографічний етюд» (1926), І. Кревецький «Перша газета на Україні (Gazette de Leopol із 1776 р.)», «Початки преси на Україні, 1776-1850» (1927).
Українська преса, яка виходила протягом ста років, склала «Бібліографію української преси (1816-1916)» (1930) В. Ігнатенка.
Питання формування історії української преси покладені в основу таких досліджень: П. Федченко «Матеріали історії української журналістики: Випуск І. Перша половина ХІХ століття» (1959), О. Дей «Українська революційно-демократична журналістика. Проблеми виникнення і становлення» (1959), М. Бернштейн «Журнал «Основа» і літературний процес кінця 50-х - початку 60-х років ХІХ століття» (1959), В. Дмитрук «Нарис з історії української журналістики ХІХ століття» (1969), колективна «Історія української дожовтневої журналістики» (1983) та «Історія партійно-радянської преси в Україні» (1989).
Проблемам публіцистики присвячені такі праці: Ю. Лазебник «Проблеми літературної майстерності в журналістиці» (1963), «Публіцистика в літературі. Літературно-критичне дослідження» (1971), В. Здоровега «Мистецтво публіциста: Літературно-критичний нарис» (1966), «У майстерні публіциста. Проблеми теорії, психології, публіцистичної майстерності» (1969), «Пошуки істини, утвердження переконань. Деякі гносеологічні та психологічні проблеми публіцистики» (1975), «Слово тоже есть дело. Некоторые вопросы теории публицистики» (1979), «Питання психології публіцистичної творчості» (1982).
Загальних питань журналістської творчості торкаються праці: Д. Прилюк «Теорія і практика журналістської творчості. Методологічні проблеми» (1973), «Теорія і практика журналістської творчості. Проблеми майстерності» (1983), довідник Д. Григораша «Журналістика у термінах і виразах» (1974).
3 Іван Франко, будучи журналістом європейського рівня, став одним із перших в Україні теоретиком журналістики. Він не залишив окремої теоретичної праці про журналістику, разом з тим в багатьох працях торкається журналістикознавчих проблем. Статті: «Альманах чи газета» (1891), «Поза межами можливого» (1900), «Журнал і публіка» (1900), «Принципи і безпринципність» (1903), «Дещо про нашу пресу» (1905), «Новини нашої літератури» (1907), «Передмова (до збірки «В наймах у сусідів»)» (1914), «Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва « (1895) та монографія «Іван Вишенський і його твори» (1895) - складають чітку систему поглядів на журналістику як важливий чинник суспільного і культурного життя. Франко теоретично обґрунтував принципи і функції публіцистики, визначив її властивості й внутрішні закономірності. Він створив свою концепцію історії української журналістики, змалював цілі етапи розвитку української преси, дав характеристику багатьох періодичних видань від «Русалки Дністрової» (1837) до періодики початку ХХ століття, вказавши на їхню роль у політичному та культурному житті. Це такі праці, як «Симптоми розкладу в галицькій суспільності» (1878), «Українська альманахова література» (1887), «З останніх десятиліть ХІХ століття» (1901), «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910).
Визначаючи шляхи розвитку української журналістики, Франко використав науковий метод історико-літературних досліджень, який передбачає розгляд культурних явищ залежно від національної свідомості народу, насиченості політичного життя та інших чинників.
Роздуми Франка - це ціла система наукових поглядів на журналістику (яку він вважав «вчителем і просвітителем суспільства») як соціальний інститут.
Одним із головних положень журналістикознавчої спадщини Франка є осмислення публіцистики, зясування її природи. Основне для публіциста - підтримка постійного контакту з життям суспільства, тобто критерієм будь-якого журналістського матеріалу є суспільно-політична функція опублікованого тексту. Головною функцією Франко вважав формування громадської думки, а основним завданням публіциста - «показати, крім моментального освітлення біжучих справ, також розвій найважливіших суспільно-політичних питань у короткій, по змозі популярній формі» [Т.39, 262].
Від журналіста він вимагав глибокого розуміння конкретної соціальної ситуації. Актуальність (основна ознака публіцистики), за Франком, - це відгук на ту чи іншу суспільно-політичну подію. Завдання автора - побачити в ній значне соціальне явище і проникнути у саму її суть.
У гостропубліцистичній статті «Наша публіка» він розкриває своє бачення взаємозвязків: видання - журналіст - публіка та відстоює право читача отримувати різноманітну і правдиву інформацію, яка б задовольняла «економічні, громадські чи духовні» потреби [Т.18, 89 - 98].
Завдання публіцистики - впливати на громадськість, торкатися життєвих проблем читача, цікавити його. Вчений був переконаний: найголовніше знаряддя журналіста - слово.
Франко вважав, що цінність видання визначається не кількістю передплатників, а його якістю: змістом, тематикою, актуальністю, те, яке «не нехтуючи високими вселюдськими і народними ідеалами, вміє промовляти до широкої громади зрозумілою для неї мовою, вміє зацікавити, зігріти її до тих ідеалів».
Франко першим визначив принцип міжпартійності преси. Характеризуючи «Літературно-науковий вісник», який редагував з 1898-1906 рр., він писав, що це видання не могло бути органом «ані жодної політичної партії, ані жодної літературної школи: навпаки, задля свойого становища як одинокий літературно-науковий орган українсько-руської нації мусив давати місце різним поглядам» [Т.34, 494-495].
Значне місце у журналістикознавчому доробку вченого відведене ролі редактора, який повинен цінувати різні погляди та різні літературно-естетичні уподобання: «Всякий літературний твір, у кому видно іскру таланту та працю автора, всякий публіцистичний чи критичний голос, продиктований любовю до рідного слова й його поваги та щирим змаганням, автора до вияснення речі, а не якихось особистих, побічних цілей знаходив і знайде й на ділі місце на сторінках нашого видання (Л.-н. в.). Редакція, шануючи права своїх співробітників на свобідний вислів думки, особливо коли вони підписані і власною особою відповідають за неї» [Т.34, 495].
Торкався Франко й проблеми добору та вивчення фактів. Про їх важливість йдеться у повісті «Лель і Полель» [Т.17, 283 - 473].
Серед важливих чинників журналістської діяльності дослідник називає особистість журналіста, його моральні і людські цінності: чесність, порядність, відповідальність тих, у чиїх руках знаходиться друкований орган. Питання журналістської етики Франко порушує у статті «Дещо про нашу пресу» [Т.31, 62 - 68, 174 - 188]. Вказував він і на необхідність існування «пресового закону», про що йдеться в статті «Наша публіка» [Т.18, 89 - 98].
Отже, Франко одним із перших в Україні визначив завдання журналістики:
інформувати читачів про поточні події. Інформація має бути оперативною, систематичною, обєктивною, правдивою. Від якості інформації залежать успіх і популярність газети;
формувати громадську думку шляхом загострення уваги до актуальних суспільних проблем та ведення публічної дискусії;
головний і визначальний принцип журналістики - принцип міжпартійності, що є запорукою обєктивності та правдивості преси;
мати тісний контакт з політичним життям. Журналіст - літописець суспільних подій, активний їх учасник, аналітик соціальних явищ;
дотримуватися морально-етичних норм суспільного життя.
4. Методологія наукової діяльності
1 Методологія наукової діяльності - це процес, який передбачає сукупність конкретних прийомів, підходів, способів, дій, спрямованих на отримання нових наукових результатів, досягнення поставленої мети та виконання запланованих завдань. Методологія - сукупність методів дослідження, що застосовується в науці відповідно до специфіки обєкта її пізнання.
Метод - спосіб пізнання явищ природи чи суспільного життя, прийом або система прийомів, що застосовуються в якій-небудь галузі діяльності (науці, виробництві тощо). Існує багато методів наукових досліджень. Серед найголовніших можна назвати такі: описові, аналізу документальної інформації, дослідження текстів.
2 Описові методи.
Історичний метод передбачає вивчення розвитку обєктів дослідження в хронологічній послідовності. Вирізняють порівняльно-історичний та компаративний методи, коли шляхом порівняння виявляють загальне й особливе, а також причини цих подібностей і розходжень, зміни, що відбулися; зіставляють рівні розвитку досліджуваного обєкта, визначають тенденції розвитку.
Біографічний метод передбачає дослідження подій на основі свідчень очевидців. Його використання можливе за умови, що зібрана інформація буде достатньою й панорамною.
У журналістикознавстві переважають три напрями біографічних досліджень: дослідження соціальних механізмів регулювання життя індивіда, соціальної зумовленості долі окремої людини; реконструкція соціального досвіду і його смислових структур, зокрема колективної історичної свідомості, субкультурних стильових форм.
Класифікація. Для зясування звязків і закономірностей розвитку досліджуваних обєктів використовується класифікація, основним чинником якої є групування, що дає змогу поділити цілісну сукупність обєктів або даних на однорідні групи так, щоб розходження всередині групи були менші, ніж між групами. При групуванні важливо забезпечити однорідність і порівнюваність ознак, за якими здійснюється розподіл.
Класифікація за певними ознаками й критеріями дає змогу виявити загальні закономірності в різних явищах дійсності, окреслити можливі причинно-наслідкові звязки між різнорідними фактами. Саме класифікація дає змогу побачити наявність причинно-наслідкових залежностей.
Типологія - метод (результат) наукового пізнання, систематизації, класифікації (зокрема газет, журналів, телерадіопрограм) на основі загальних для них ознак і властивостей. Цей метод зорієнтований на пошук стійких ознак і властивостей досліджуваних обєктів. Центральне поняття типології - тип як модель, що відбиває деякі істотні ознаки певної кількості явищ, але свідомо ігнорує несуттєві ознаки.
Типологізація - виявлення подібності й розходження досліджуваних соціальних обєктів чи явищ, пошук надійних способів ідентифікації їх, а також критеріїв групування в межах прийнятої дослідником моделі. Її результатом є виділення певних типів досліджуваних обєктів чи явищ. Типологія відрізняється від класифікації: «клас» - це та чи інша сукупність реальних обєктів, тоді як «тип» - деякий ідеальний обєкт, сконструйований дослідником на основі поєднання ряду ознак.
Типологічний аналіз передбачає аналіз кожного видання на фоні вже існуючих, розгляд досліджуваного ЗМІ з погляду того, чи має видання свою нішу й наскільки точно в неї вписується, наскільки відповідає поточній масово-інформаційній ситуації.
3 Методи аналізу документальної інформації.
Будь-яка інформація, зафіксована в друкованому чи рукописному тексті, на фото- чи кіноплівці, на цифрових носіях тощо - документальна інформація. У журналістикознавстві поняття документації відрізняється від загальновживаного (документи - матеріали офіційних органів).
Класифікація документів. За способом фіксування інформації розрізняють письмові, статистичні, іконографічні (кіно-, фотодокументи, картини тощо), фонетичні (магнітофонні записи, грамплатівки, CD-записи тощо), технічні (креслення, технічна творчість). Розрізняють цільові документи, тобто обрані самим дослідником, та наявні документи. За ступенем персоніфікації документи поділяються на особисті й безособові. Особисті - це документи індивідуального обліку (листи, щоденники, заяви, медичні картки, мемуарні записи та ін.). Безособові - статистичні або інші архіви, матеріали преси, протоколи зборів тощо.
Залежно від статусу документи поділяються на офіційні (протоколи, урядові матеріали, постанови, заяви, комюніке, стенограми офіційних засідань, дані державної та відомчої статистики, архіви, звітність тощо) і неофіційні (особисті документи, а також складені приватними громадянами безособові документи, наприклад, статистичні узагальнення, виконані якимсь дослідником на основі власних спостережень).
За джерелом інформації документи поділяються на первинні та вторинні. До первинних належать, наприклад, записи прямого спостереження. До вторинних - обробка даних прямого спостереження, узагальнення чи опис на основі первинних джерел.
У журналістикознавстві документи є головним джерелом інформації, яку доповнюють дані опитувань, спостережень чи експериментів. Матеріали ЗМК (газети, журнали, програми радіо і телебачення, кінофільми) є особливою групою документів.
4 Методи дослідження текстів. Традиційні - визначають тему й ідею, аналізують образи, жанри, оцінюють художньо-стилістичні засоби тощо.
Новітні базуються на психологічних особливостях людини, що відображається в її мові: на рівні граматики (перевага відмінків, часових форм, форми стану), чи лексики (наприклад, переважне вживання конкретного слова з ряду синонімів).
Психіатричний метод виявляє в тексті характеристики його автора, що мають ту чи іншу акцентуацію (переважну спрямованість) - параноїдну, демонстративну (істероїдну), депресивну, збудливу, гіпертимну.
Психоаналітичний підхід оцінює наявність у тексті лексики, яка належить до сексуальної символіки, до прихованої агресивності тощо.
Мотиваційний аналіз визначає вираженість у тексті предикатив мотивації за чотирма групами мотивів: фізіологічні, влади, особистих досягнень і приналежності.
Емоційно-лексичний аналіз дає змогу оцінити емоційну насиченість тексту, структуру оцінки за найбільш значущими емоційно-оцінними критеріями, а отже, визначити емоціогенність тексту.
Фоно- і кольоросемантичний виявляє неусвідомлювані фонетичні, ритмічні, колірні, асоціативні та інші емоційні компоненти тексту. Діагностика мета-програм передбачає оцінку задіяних у тексті каналів репрезентації; аналіз субєктивної організації простору, часу і руху; оцінку мовного втілення категорії «свій/чужий» тощо.
Контент-аналіз досліджує значеннєвий зміст тексту, морфологічний - його зовнішню форму. Ці методи придатні й для дослідження розмовної мови обєкта інтересу. Спільне їх використання дає змогу доволі повно намалювати психологічний портрет автора тексту. Такий аналіз базується на кількох принципах психологічного плану.
Кожна людина індивідуальна, отже, створюючи якийсь текст, вона обовязково привнесе в нього особисте: інформацію про себе (життєве кредо, досвідченість, професійний і загальноосвітній рівень). Завдання в тому, щоб правильно розшифрувати приховане між рядків: будь-який текст відбиває поточний стан автора, його психіки й емоцій. Кожна людина проектує себе на те, що пише. От чому важко ідентифікувати тексти, написані формалізованою казенною мовою. Чим текст ближче до стереотипу, тим важче зрозуміти сутність його автора. І навпаки, чим далі текст відходить від шаблона, тим більше різної інформації про його автора можна одержати.
Оскільки мета цього методу - формалізація змісту й засобів його вираження, потрібна адекватна мова опису, адекватний інструментарій. Найпридатнішим інструментарієм для цього можна вважати контент-аналіз (аналіз змісту) писемних творів. Його можна віднести до кількісно-змістових методів дослідження. Він передбачає пошук у тексті мовних індикаторів, оцінювання співвідношення з іншими одиницями й зі змістом усього твору.
Контент-аналіз - це метод збирання кількісних даних про досліджуване явище чи процес, які містяться в документах. Тут під документом розуміється все написане або вимовлене, усе, що стало комунікацією. Контент-аналізові піддають книги, газетні чи журнальні статті, оголошення, телевізійні виступи, кіно- та відеозаписи, фотографії, гасла, етикетки, малюнки, інші твори мистецтва, а також, зрозуміло, й офіційні документи.
Основне завдання контент-аналізу діагностичне: на основі масиву текстів реконструювати картину світу автора (газети, телеканалу тощо), виділити значущі елементи опису тем та інтерпретувати їх.
Контент-моніторинг. З появою текстів в електронному вигляді розвивається контент-аналіз інформації великих обсягів - баз даних та інтерактивних медіа-засобів. Для автоматизованого пошуку інформації в Інтернеті застосовують моніторинг ресурсів, який ґрунтується на контент-аналізі й має назву контент-моніторинг. Поява такого різновиду контент-аналізу спричинена насамперед потребою систематичного відстеження тенденцій і процесів у постійно оновлюваному інформаційному середовищі. Контент-моніторинг - це змістовий аналіз інформаційних потоків, який відбувається постійно протягом тривалого часу й має на меті отримання певних якісних і кількісних зрізів. При цьому сучасні методи контент-аналізу дають змогу здійснювати не лише аналіз значення текстів (статистична семантика), а й аналіз значення символів (семіотика), у тому числі контент-аналіз зображень. Контент-моніторинг лежить в основі системи автоматичного реферування.
Останнім часом пізнавальні можливості контент-аналізу розширюються; цей метод дедалі ширше використовують не лише для опису, а й для якісно нової інтерпретації змісту текстових повідомлень. За допомогою контент-аналізу розробляють так звані «сітки смислових категорій» досліджуваних текстів. Такі сітки дають змогу визначити закладені в тексті цінності, установки, моделі поведінки, вияви, які норми впроваджуються у свідомість реципієнтів. Якщо при цьому знати, на кого зорієнтоване те чи інше повідомлення, то, враховуючи характеристики цільових груп, можна спрогнозувати ефективність його впливу.
Контент-аналіз можна використовувати і як основний метод, спрямований на отримання важливої інформації про досліджуване явище і як допоміжний метод або процедуру обробки даних, отриманих в інших дослідженнях або як один із методів у комплексі з іншими.
За його допомогою встановлюють міру ефективності політичних слоганів і пропаганди, вивчають стереотипи свідомості різних соціальних груп, виявляють відмінності в трактуванні певної події різними ЗМІ тощо. Цей метод активно використовують представники різних соціогуманітарних наук (історики, політологи, психологи, юристи, мовознавці, літературознавці, економісти, педагоги та ін.), коли намагаються встановити обєктивні ознаки різноманітних людських комунікацій.
5 Спостереження.
Спостереження - це пряма реєстрація подій очевидцем. Спостерігач або самостійно спостерігає події, що відбуваються, або користується даними спостережень інших осіб (чи приладів).
Під час спостереження виникають труднощі як обєктивного, так і субєктивного характеру. Обєктивні - це те, що в журналістикознавстві дослідник часто має справу із ситуаціями чи явищами соціального життя, які не можна точно відтворити. Субєктивні повязані з людським фактором, оскільки дослідник зіштовхується з емоціями. Якість отриманої первинної інформації залежить від субєктивної оцінки людей, їхніх ціннісних орієнтацій, інтересів, стереотипів тощо. До того ж люди можуть змінити свою поведінку, довідавшись, що за ними спостерігають.
Спостереження не пасивний акт фотографічного відображення реальності дослідником, бо все, що він бачить і чує, проходить крізь призму його свідомості. Вплив установок, стереотипів і досвіду спостерігача може призвести до упередженості, перекручувань спостережуваного явища. Уподобання, звичні способи сприйняття дослідника можуть «програмувати» спостереження, зосереджуючи увагу лише на певних фрагментах спостережуваного явища.
Слід зазначити, що спостереження як самостійний метод краще застосовувати в таких дослідженнях, які не вимагають репрезентативності даних (наприклад, у попередніх наукових розвідках), а також тоді, коли інформацію не можна отримати ніякими іншими методами.
Спостереження може бути структурованим й неструктурованим; проводитися в польових умовах або лабораторії, систематично чи несистематично, за участю дослідника чи без нього.
Систематичне спостереження передбачає визначення часу, періоду, ситуації дослідження, а несистематичне характеризується спонтанністю.
Стимулююче спостереження передбачає вплив дослідника на події, які він спостерігає. Дослідник створює певну ситуацію й оцінює реакцію на таке втручання.
Наукове спостереження передбачає чітке формулювання завдання, конкретну дослідницьку мету, проходить планомірно, систематично, постійно контролюється, його дані фіксуються в протоколах (щоденниках) за заздалегідь визначеною системою. Наукове спостереження дає можливість не лише збирати факти, а й робити узагальнення.
Наукове спостереження має низку переваг порівняно над опитуванням: не залежить від бажання обєкта співпрацювати; дає можливість спостерігати неусвідомлювану поведінку обєкта.
6 Опитування.
Серед основних груп опитувань вирізняються інтервю та анкетні опитування, які мають усну й писемну форму. Опитування бувають різні, це залежить і від кола опитуваних, і кількості одночасно опитуваних, і кількості тем, які виносяться, й рівня стандартизації (довільна схема опитування, структуроване опитування, цілком стандартизоване опитування), й частоти опитування (одно- чи багаторазове опитування (панель)).
Багаторазове опитування (панель) характеризується такими ознаками: постійністю предмета й теми дослідження; постійною періодичністю проведення та постійною сукупністю респондентів.
Опитування може мати різні завдання: соціометричні - спрямовані на отримання інформації про взаємовідносини в малих групах; стандартизовані - призначені для отримання статистичної інформації; глибинні - спрямовані на отримання пошукової інформації; фокусовані - збирання відомостей про конкретну ситуацію
Опитування є особливим актом комунікації між інтервюєром і респондентом. Під час його проведення слід памятати таке:
Респондент зацікавлений в опитуванні, він знає, хто й навіщо його опитує; не зацікавлений видавати неправдиву інформацію й однозначно розуміє зміст кожного запитання.
Запитання не містить кількох запитань, вимагає однозначної відповіді й не носить образливого забарвлення, не принижує респондента. Кількість запитань не перевтомлює респондента, але є достатньою для одержання необхідної інформації.
Інтервюєр поводиться нейтрально і не демонструє своє ставлення ні до запитань, ні до відповідей.
Треба памятати, що дані, отримані шляхом опитування, носять субєктивний характер.
5. Технологія наукової роботи
1 Наукове вивчення передбачає здатність критично осмислювати наукову інформацію, оцінювати її переваги і недоліки, знаходити власні рішення, висовувати нові ідеї, проводити самостійно експеримент, накопичувати й аналізувати необхідні факти, узагальнювати їх, систематизувати, теоретично пояснювати та оформляти у вигляді наукової роботи. У науці важливо не тільки встановити новий факт, а й дати йому пояснення з позицій сучасної науки, зясувавши його теоретичне, загальнопізнавальне або практичне значення.
Накопичення наукових фактів у процесі дослідження - завжди творчий процес, в основі якого лежать задум автора і його ідея. Науковій ідеї притаманні усвідомлення мети, перспективи пізнання і практичного перетворення дійсності. Розвиток ідеї до стадії її завершення здійснюється як процес наукового дослідження.
2 Правильно обрати тему дослідження - це наполовину забезпечити успішне її виконання. Розрізняють три види тем: тема як результат розвитку теми; ініціативна тема; замовлена тема.
При обранні теми головними є актуальність, новизна і перспективність, наявність теоретичної бази, можливість отримання певних результатів. Відтак, обравши тему, треба усвідомити сутність пропонованої ідеї, її новизну й актуальність, теоретичну важливість і практичну значущість. Наукова новизна означає в науці факт відсутності подібних результатів до їх публікації, тобто наявність вперше сформульованих і змістовно обґрунтованих теоретичних положень, які суттєво впливають на досягнення нових соціально-економічних результатів. Новими можуть бути тільки ті положення наукової роботи, які сприяють подальшому розвитку журналістикознавства загалом чи окремих його напрямів. Новизна досліджень полягає й у введенні до наукового обігу досі не використовуваних джерел, зясуванні генезису розвитку науки про журналістику, у розкритті закономірностей та основних шляхів розвитку українського журналістикознавства. Завдання автора - вміти визначити новизну свого наукового результату.
Оцінюючи актуальність обраної теми, не можна ставити її в залежність від політичної ситуації чи то інших конюнктурних підходів.
Щодо практичної значущості обраної теми слід зазначити, що вона залежить від характеру конкретного наукового дослідження й полягає у публікації основних результатів дослідження, використанні наукових розробок у навчальному процесі, у використанні наукових результатів у подальших розробках тощо.
На початку проведення наукового дослідження необхідно мати його план, хоча б попередній, тобто такий, який може багато разів коригуватися, проте дасть змогу систематизувати й упорядкувати всю наступну діяльність. Попередній робочий план тільки в основних рисах дає характеристику предмета дослідження і надалі уточнюється, але основне завдання не повинне змінюватися. Він має довільну форму, зазвичай це план-рубрикатор, який складається з переліку рубрик, обєднаних внутрішньою логікою дослідження даної теми. Авторові необхідно усвідомити черговість і логічну послідовність запланованих пунктів. Логічна послідовність диктує розкриття сутності завдання. Важливо навчитися знаходити в роботі головне, вирішальне, те, на чому треба зосередити в даний час усю увагу. Це дасть можливість знайти оптимальні шляхи досягнення поставленої мети, виявити всі доступні резерви для виконання задуму та ідеї, обрати необхідні методи і прийоми дій.
Під час роботи можуть бути складені плани кількох видів. Складаючи план, треба врахувати реальні можливості, бажане не повинне підміняти дійсність. Головне, у творчому дослідженні план має бути динамічним, рухливим, не сковувати розвиток ідеї та задуму, зберігати певний чіткий і визначений науковий напрям у роботі.
3 Вивчення опублікованих за темою дослідження наукових праць починається відразу після визначення задуму наукової розвідки, що знаходить своє відображення і в темі, і в робочому плані. Такий підхід дає можливість шукати наукові джерела за обраною темою цілеспрямовано і краще опрацювати матеріали, опубліковані у працях інших учених, оскільки витоки основних положень проблеми фактично завжди закладені в більш ранніх дослідженнях.
Під час читання відібраної літератури потрібно робити помітки, бажано на одному боці аркуша стандартного формату. Це дасть надалі змогу компонувати матеріал у будь-якому порядку. Важливе значення має обробка записів у міру їх накопичення. При цьому треба виявити максимальну організованість. За систему зберігання записів можна взяти початковий план дослідження. Потім увесь матеріал необхідно систематизувати, виключити зайве. Подальша обробка матеріалу дасть відповідь на питання щодо зібраної інформації. Дослідник у пошуку літератури спочатку зясовує перелік періодичних видань, з яких сподівається отримати необхідну інформацію. Добре складений перелік навіть при побіжному огляді заголовків джерел допомагає усвідомити обсяг потрібної інформації. Необхідно переглянути всі види джерел, зміст яких повязаний з темою наукового дослідження. Якщо такий перелік виявиться дуже великим, слід обмежити параметри бібліографічного пошуку. Коли з даного питання існує бібліографічний довідник, його треба використати, водночас перевіривши його повноту.
Вивчати літературу необхідно в оригіналі й одразу робити повний бібліографічний опис. Знайдену інформацію треба ретельно відбирати, осмислювати й оцінювати. Це і стане основою для отримання нового знання. Зазвичай використовується не вся інформація, що міститься у певному джерелі, а тільки та, яка має безпосереднє відношення до теми і є найбільш цінною й корисною. Критерієм оцінювання вивченого є можливість використання його в науковій роботі.
Огляд літератури за темою демонструє вміння дослідника систематизувати джерела, критично їх розглядати, виділяти суттєве, оцінювати зроблене раніше іншими дослідниками, визначити головне у сучасному стані вивчення теми.
Відбір наукових фактів - творчий процес, який потребує цілеспрямованої праці. Віддзеркалення обєктивних властивостей речей і процесів - це складові елементи основ наукового знання, тобто наукові факти, які характеризуються такими властивостями, як точність, обєктивність, достовірність, новизна.
Новизна наукового факту засвідчує появу принципово нового, невідомого до цього часу процесу, явища чи предмета. Це не обовязково наукове відкриття, це нові знання про те, чого ми досі не знали. Точність наукового факту визначається сукупністю найсуттєвіших ознак, явищ, предметів, подій, їхніх кількісних чи якісних показників. При доборі фактів необхідно бути науково обєктивним. Не можна відкидати факти тільки тому, що їх важко пояснити або знайти їм практичне застосування.
Достовірність наукового факту ґрунтується на його реальному існуванні, яке підтверджується при побудові аналогічних ситуацій. За відсутності такого підтвердження достовірність наукового факту піддається сумніву. Достовірність наукових фактів залежить і від достовірності першоджерел, від їх цільового призначення і характеру їхньої інформації. Саме тому слід зясувати характер першоджерела, науково-професійний авторитет його автора.
Основною формою фактичного матеріалу є цитати. Органічно вплетені у текст, вони складають невідємну його частину. Цитати відіграють важливу роль у процесі аналізу і синтезу наукової інформації, а також слугують підтвердженням окремих результатів. Відштовхуючись від їх змісту, дослідник створює систему переконливих доказів, необхідних для обєктивної характеристики предмета, явища чи процесу, які вивчаються. Кількість цитат визначається потребами розроблення теми.
6. Загальна схема наукового дослідження
1 Наукову роботу оцінюють не тільки за новизною, актуальністю та прикладною значущістю отриманих результатів, а й за умінням автора обирати такий порядок подання наукових фактів, який найпереконливіше розкриває його творчий задум, тобто композицію дослідження. Слід зазначити, що немає і не може бути жодного стандарту композиції наукового дослідження, хоча й маємо певну сталість основних елементів, які склалися традиційно:
- вступ, де обґрунтовуються актуальність обраної теми, мета роботи, її завдання, обєкт і предмет дослідження;
- основна частина, зміст якої точно відповідає темі й повністю її розкриває, передбачає опис процесу дослідження;
- висновки виконують роль закінчення, обумовленого логікою проведення наукового дослідження.
2 Обґрунтування актуальності обраної теми - обовязкова складова будь-якої наукової роботи. Вона передбачає розуміння й оцінку дослідження з точки зору своєчасності, наукової й соціальної значущості, характеризує теоретично-професійну зрілість і підготовку автора. Для зясування актуальності теми наукової статті достатньо 2-3 речення, які висвітлюють сутність проблемної ситуації.
Зясувавши значущість наукового питання: навіщо досліджується і кому це потрібно, чітко й однозначно визначається наукова проблема, тобто про що ця стаття. Потім зазначається, що й ким зроблено до вас, показати, де пролягла межа між знанням і незнанням з предмета дослідження.
3 Для зясування стану розробки обраної теми складається короткий огляд найважливішої літератури, з якого можна зробити висновок, що дана тема не розкрита (розкрита частково, не в тому аспекті тощо) і тому вимагає подальшого розроблення. Цей висновок повинен логічно випливати з огляду джерел.
4 Від постановки наукової проблеми і доведення, що та її частина, яка є темою даної наукової роботи, не розроблена або не достатньо висвітлена, логічно перейти до формулювання мети вашої наукової роботи. Не слід у формулюванні мети вживати слова «дослідження», «вивчення», бо вони вказують на засіб досягнення мети, а не на її саму.
5 Обовязковим елементом вступу є визначення обєкта і предмета дослідження. Обєкт - це процес або явище, яке породжує проблемну ситуацію та обране для вивчення. Предмет міститься в межах обєкта. Обєкт і предмет дослідження як категорії наукового процесу співвідносяться між собою як загальне і часткове. В обєкті виділяється та його частина, яка є предметом дослідження, визначає тему дисертаційної праці, яка позначається на титульному аркуші як її назва.
Як інструмент добування фактичного матеріалу та необхідна умова досягнення поставленої мети зазначаються методи і технологія дослідження, дається характеристика основних джерел отримання інформації.
6 Слід зазначити, що кожне наукове дослідження має два рівні - емпіричний, на якому відбувається процес накопичення фактів, й теоретичний, де досягається синтез знань (у формі наукової теорії). Опис цього процесу, послідовність викладу, взаємозвязок рівнів, їх структурування залежать від теми, мети, сутності кожного конкретного дослідження. Головними залишаються стислість, чіткість, умотивованість, логічна послідовність та аргументованість викладу матеріалу згідно з вимогами до наукових праць, які подаються до друку.
У цій частині наукової роботи викладають основні положення власних досліджень із зазначенням того нового, що вноситься у розроблення заявленої проблеми. Автор дає оцінку повноти вирішення поставлених завдань, достовірності одержаних результатів, порівнює їх з аналогічними результатами, обґрунтовує потребу додаткових досліджень. Виклад матеріалу основної частини підпорядковується одній провідній ідеї, конкретно зазначеній автором.
7 У висновках стисло й чітко формулюють наукові та практичні результати, одержані в дослідженні, наголошуючи на якісних та кількісних показниках, здобутих у результаті проведеної роботи. Висновки - це синтез накопиченої в основній частині наукової інформації, тобто послідовне логічно струнке викладення підсумкових результатів у їх співвідношенні з метою і конкретним завданням, поставленим і сформульованим у вступі.
7. Основні прийоми викладу наукових матеріалів
1 Наукова діяльність передбачає декілька можливих прийомів викладу наукових матеріалів. Зрозуміло, що кожен дослідник намагається донести свої думки, точки зору, напрацювання у найбільш прозорому вигляді.
Одні вважають, що для цього досить лише коротко описати хід дослідження і детально викласти кінцеві результати. Інші ніби вводять читача до своєї творчої лабораторії, не поспішаючи, ведуть його від етапу до етапу, детально і послідовно розкриваючи методи своєї роботи, її успіхи і невдачі, весь хід процесу дослідження. Так перед реципієнтом проходить весь важкий шлях пошуку дослідника від творчого задуму до заключного етапу роботи - підведення підсумків, формулювання висновків і пропозицій.
Для студентської наукової роботи більш прийнятним є другий варіант викладення, який дає змогу краще виявити спроможність студента до самостійної науково-дослідної роботи. Це сприяє повнішому виявленню глибини його наукової ерудиції в галузі науки про журналістику і спеціальних знань з питань журналістикознавства.
Відтак в арсеналі студентів, які виконують студентські наукові дослідження, є кілька методичних прийомів викладу наукових матеріалів: послідовний, цілісний, вибірковий. Послідовний виклад матеріалу дисертації потребує більших витрат часу, бо автор не може переходити до наступного розділу, не закінчивши роботу над попереднім. А для обробки одного розділу необхідно часом перевірити кілька варіантів, аби знайти кращий з них. Водночас матеріал, який майже не потребує чорнової обробки, чекає черги і лежить без руху.
Цілісний прийом. Тут знадобиться майже вдвічі менше часу на підготовку кінцевого варіанта рукопису, бо спершу пишеться чернетка всього твору, ніби грубими мазками, потім відбувається його обробка в частинах і деталях.
Вибірковий виклад матеріалів також часто застосовується здобувачами. У міру готовності фактичних даних автор обробляє матеріали у будь-якому зручному для нього порядку, подібно до того, як художник пише картину, - не обовязково з верхньої або нижньої частини. Тому обрати можна саме той прийом викладання, який видається найбільш прийнятним для перетворення так званого чорнового рукопису на проміжний або остаточний.
Перед тим, як переходити до остаточної обробки чорнового рукопису, корисно обговорити основні положення його змісту з науковим керівником.
Коли основний текст чорнового рукопису готовий, зібрано всі необхідні матеріали, зроблено відповідні узагальнення та є схвалення наукового керівника, починається докладне редагування тексту рукопису. Студент ще раз перевіряє відповідність назви роботи її змісту, уточнює композицію наукової розвідки й перевіряє переконливість аргументів на захист своїх наукових висновків.
Слід зазначити, що важливе значення має поділ тексту на складові частини, які віддзеркалюють схему наукового дослідження й позначаються абзацом. Абзац - композиційний прийом для обєднання кількох речень, які передають нову спільну думку та увиразнюють її, надаючи довершеності. Абзац, із притаманною йому цілісністю виразу, забезпечує послідовність викладу фактів, внутрішню логіку їх висвітлення. Тому правильне розбиття наукової роботи на абзаци суттєво полегшує її читання й сприйняття.
2 Важливе значення в науковому дослідженні має заголовок, який націлює на досліджувану проблематику. ...........
Страницы: [1] | 2 |
|
